Глава 2 Останні сонячні дні
Як виявилось Даміан кльовий хлопець, і ми всю лінійку розмовляли про те, про се і ще багато про що. Він розказав, що приїхав з іншого міста зі своєю мамаю, та про інші пригоди які з ним трапились по переїзду.
- Лізо, а що то за дві пречепи?- запитав Даміан показуючи на Катьку з Машкою.
- Та то ж королеви нашого класу, бачиш корони хитаються- насмішкувато відповідаю я- А чого причепи?
- Та я тільки прибіг на стадіон, а вони " ти шо новенький? А як тебе звати? А в тебе є дівчина?"- перекривлював Даміан дівчат- Ну а я їм "Скузі мамзелі" і обійшов їх. І тут мені в око впадає квіточка, і я мерщій до тебе.
-А чого до квіточки не побіг?- лукаво примружуюсь.
- А чого не побіг, побіг, до тебе квіточко. А давай обміняємось номерами, зможеш дзонити хоч в день, хоч в ночі.- дістаючи з кишені телефон, промовив Даміан.
- Гаразд, тільки не називай мане квіткою.
- Ок, тільки й ти мене клич Ден, а не Даміан.- всміхнувся хлопець
* * *
"...Лізо це Ден, візьми слухавку..." заговорив мобільний. Це дзвонив Ден, взагалі це була його ідея зробити такий рінгтон, щоб не переплутати хто дзвонить. В нього звісно ж, коли я дзвоню звучит "...Дене,ти візьмеш слухавку, чи тобі гаплик...". Ден за цей час став найкращим другом, він майже через день у гостях буває, в кіно ходимо,завжди платить він і переконати цього впертюха не можливо,аргументи в нього завжди однакові "...я джентльмен і леді не повинна за себе платити...",і скільки Дену не казала про гендерну рівність, йому як об стінку горохом.
-Привіт, як справи? -лунає з телефону, життєрадісний, голос Дена.
-Привіт, та нормально, а в тебе як?
-Лізо, а давай в понеділок на пікнік, га? Все одно с понеділка канікули, та й останні сонячні дні, без дощу. Хочеш, можеш і Полю взяти, що вона одна в дома сидітиме?-тараторить хлопець.
- А давай, все одно в дома нічого робити. О котрій і де?- запитую в Дена.
- А давай я за вами о десятій зайду, і як раз підемо всі разом. Згодна?
- Звісно, тоді до понеділка?
- Ну тоді допобачення.
- Бувай, до понеділка. - та кладу слухавку. А й справді чому б на пікнік не сходити, погода дуже тепла як на кінець жовтня.
- Поля! Ти підеш зі мною на пікнік?-крикнула я зі своєї кімнати. Тиша, мабуть Поля знову в наушниках сидить. Вирішую все ж злисти з ліжка на якому сиділа, ноги не слухались бо відсиділа, ноги ватні так і ще й ніби струм по ним пуснають. Дошкандибавши до дверей кімнати, прочинила їх і в мою спальню долинув чудовий запах. Я відразу здогадалась, що то мама щось смачненьке пече в духовці. Дійшла до кімнати сестри, прочиняю двері, і я була права, вона дійсно сиділа в навушниках і здається дивилась кіно.
- Поля!-я підхожу і знімаю з неї навушники- Поля, ти мене чуєш?
- Та чую-чую, що таке?-ображено бурчить сестра.
- Я тебе питаю, ти підеш зі мною на пікнік в понеділок?
- Тільки ти і я?
-Ні за нами о десятій зайде Ден.
- Гаразд, піду. Не сидіти ж мені в дома, коли ти гуляєш.
* * *
За без чогось десята ми були вже готові. Рівно о десятій задзвонив домофон. Мама, беручи слухавку домофона, спитала- Хто це?
- Пані Лідо, доброго ранку! Це Ден. А Ліза з Полею готові?- спитав чемно хлопчачий голос.
- Так, дівчата зараз вийдуть.- і мама повісила трубку.- Так, дівчата Ден чекає на вас в низу- сказала жінка, дивлячись як її доньки завязують кеди.
- Бувай, мамо!-із цими словами Поля вилетіла з квартири.
- Бувай! О четвертій як і домовлялись будемо в дома.- сказала я і теж вийшла з квартири.
-Бувайте!- сказала мама дивлячись нам у слід.
Ми йшли та дружно реготали над розповіддю Полі про те як її клас писав контрольну з історії і як крисала історичка, а звати ту пані Ганна Іванівна. Ден нас відвів у парк біля річки. Це було єдине місце де можна було розпалювати багаття. Хлопець вів через якісь кущі, а потім зупинився і з кумедно по офіційному скривленою мармизою промовив- А зараз я вам покажу наше місце, о ваші величності- та сам не втримався і зареготав. Він відступив і ми побачили гарну таку альтанку біля води.
- Ого!- тільки й спромоглася вимовити Поля.
Коли ми сіли Ден дістав маршмелоу та довгі палички. Потім мовчки підійшов до купи каміння поруч, розклав і запалив не велике вогнище.
- Дівчата, ви куштували зефірки підсмажені на вогні? -спитав Ден. На що я з сестрою хором сказали- Ні!
- Як це?! Зараз виправимо!-сказав Ден.
Цей день був чудовий, але я навіть не здогадувалась, що це останні спокійні та ще смертні дні.