Тульмонт

Я писал работу на конкурс. За день после конкурса. Теперь не знаю, куда её деть. Так что пусть будет здесь, вай нот.

Важкі підковані копита зіштовхувалися із землю не переставаючи. Скрипіли колеса карети, скрипіли дерева навкруги. Це був не просто звук, це була темна, хрипла пісня. Кісткове Лихолісся не було простим лісом. Кажуть, тут пропадали люди, ба, навіть цілі армії. Мало хто наважувався йти шукати тих, хто мав невдачу загубитися тут. Це було занадто древнє місце, його боялися і поважали. Якщо вже ліс когось забрав, значить так тому й бути.

Ніздрі коней виштовхували повітря і воно перетворювалося в пару. З ротів людей також виривалися ці невеличкі хмарки туману. Проте на відміну від коней, чиї вуха безперестанку дригалися туди-сюди, люди були більш спокійними. Принаймні той страх, що холодними вогкими кігтями скріб їм нутрощі не вирвався назовні.

У кареті було досить світло. Для того, щоб рухати її, в неї запрягли, мабуть, найкращих коней у ста лігах навкруги. Тому князь Мстислав Розорозький і ті, хто супроводжували його, зазвичай рухалися досить швидко, хоча зараз, аби коні могли спочити, карета котилася не швидше пішої людини. Володар цих земель їхав разом зі своєю дружиною і двома дітьми. Із Оршти вони рухалися назад в столицю, у Розоріг. Мстислав, що тільки но повернувся з переговорів із іноземними королівствами, тепер повинен був їхати на далекий схід, де бойові знамена кликали його на війну. Однак шлях його збігся на короткий час і шляхом його дружиною, тому він вирішив, що проводить її до Розорогу. Чоловік із довгою бородою, що була випалена сонцем, війнами й літами до попелястого кольору, сидів поблизу освітленої колиски. Там, зиркаючи на батька широкими зеленими очима, лежало маленьке дитя, чия голова лиш місяць назад встигла покритися волоссям. Мстиславу завжди бракувало ніжності як з дружиною, так і з дітьми, він був воїном, дипломатом, однак ніяк не гарним сім'янином. Проте батьківська рука, що звикла тримати в своїй руці меч, зараз гралася з маленьким Олежком так ніжно, як тільки могла. Княгиня Олена, його дружина спостерігала за цим із втомленою посмішкою. Потім вона відвернулася туди, де темрявою ночі виднівся вихід з карети. Мстислав побачив погляд жінки і також подивився назовні.

Там, попри постійний важкий скрип лісу, було чутно веселі голоси. Коні були нажахані і втомлені так сильно, що їхня хода була не надто швидше ходи людської. Тому супроводжуючі княжу сім'ю і собі злізли з своїх скакунів й шли тепер пішки. Олег Старший, майбутній претендент на престол, скористався можливістю і ще надцять хвилин назад чкурнув із теплої карети «подихати свіжим повітрям». Оскільки перехід був у межах Розорозської Русини, то справжніх дружинників у супроводі Мстислава майже не було. Здебільшого тут їхали боярські діти, які нещодавно навчилися користуватися списом, щитом й сідлом. Однак для Олега Старшого, якому минало дев'ятнадцяте літо, компанія була що треба.

Демка, Олешка та Артема йому не могли замінити ні знатні дівчата, ні розкіш княжого дому, ні навіть можливість у майбутньому стати князем князів Розорозської Русини. Адже для нього – уся країна без цих трьох – лиш поле та каміння.

- Та я кажу вам, - мовляв Олешка. Його очі зиркали з-під конічного шолому, що був для нього трохи завеликим. – Мені бабуся розповідали! Вони тут все знають. Кажуть, це не ліс скрипить, - палець Олешки піднявся догори. – Це мерці хриплять!

- О-о-о... - Сказав Артем. Він виглядав найдорослішим з усіх, хоча натура була найбільш дитячою. – То може тут десь й мій дідусь співає?

Демко й Олег засміялися. Олешко блимнув очима на Артема й зітхнув.

- Ну... Ліс так гарчить, що може й справді то твій дідусь.

Знову роздався сміх, проте зовсім не гучний, тихий, ледве чутний з-під скрипу деревини. А й справді, цей гуркіт трохи нагадував стогін людини. Тихий, хриплий та глухий. Будь-які інші звуки ніби потопали у цьому стогоні так само, як світло ліхтаря, що був прив'язаний до списа Демка потопало в темряві ночі. Навіть стовбури найближчих дерев ледве були видні уночі. Лиш тьмяні зорі, що іноді з'являлися з-поміж товстого покрову листя десь нагорі, іноді нагадували, що це Розорозська Русина. Мабуть, вже дуже скоро там, у далечі, з'явиться поодиноке світло ліхтарниці нагорі столичної церкви. Якщо і є в цьому лісі щось потойбічне, то воно неодмінно зникне, коли побачить божі промені. Однак зараз, пересуваючись у суцільній темряві, сподіватися можна було лиш на ті амулети, що носилися на шиї.

На грудях Олега можна було побачити ікла вовків, що були залиті бронзою, й дивні, хитро заплетені знаки із золота, що відганяли усе нечисте від наступника Мстислава Розорозського. Щоправда усі ці речі йому подарував не батько й не мати. Видюча Спілка із Оршти, зібрання старих та дивних людей, яких неважко було сплутати з волохатими звірями – ось хто приніс Олегу ці знаки. Щоправда, тільки йому, адже малого Олежка такою увагою обділили. Стоячи там, приймаючи залізні намиста кілька тижнів тому, Олег не придав усьому цьому великого значення. Він був улюбленцем народу і за проханням батька дозволяв собі приймати деякі подарунки. Але зараз, годинами ідучи по нескінченному Кістковому Лихоліссю, він вже був готовий повірити у силу усіх цих речей.

Коли коні трохи спочили і молоді дружинники вирішили знову видертися у сідло, через густе листя почулося різке вовче виття. Воно спинилося через мить після того, як почалося. Хлопці завмерли. Продовжили йти пішки, озираючись. Ще не вистачало, щоб кінь скинув їх на землю.

- Вовкулака... - прошепотів Олешко, та шепіт його було неприродньо добре чути. Мабуть, навіть гілки й дерева припинили стогнати.

- От вже й тобі на! – буркнув Демко. – А може це просто собака розорозська, га? Знав би ти, як вони виють, та ще й вночі, то тікав би зі столиці тїєї ж ночі... Ет, теж мені...

Олешко був із заходу, не місцевий. Ніхто чомусь не засміявся. Коли Демко навіть й старався жартувати, все одно говорив занадто серйозно.

- Та ні. Вовкулака, точно тобі кажу, - мовив Олешко, поправляючи шолом.

- Це ж чому? – повільно запитав Артем.

- Вовки так не виють... - сказав Олешко. – Е ні... Ви чули відчай у тому криці? Ніби людина кричить, ніби кров у неї в серці кипить, та вона нічого з цим не може поробити.

- Ой, та ну тебе, їй богу. Сам вже у відчай впав, видно, через те, що тобі вже ніхто не вірить... - мовив Демко.

- То що, - раптово подав голос Олег. – Ти колись чув вовкулаку?

Хвилина, чи дві пройшли у тиші. Хлопці так й не залазили на коней. Вони не помічали, що почали дедалі сильніше стискати древка своїх списів.

- Ну то... Бабуся розповідали... - сказав Олешко.

- Помилуй мене Йорен, знов ти за старе, - прогарчав Артем.

- Та ні, Темку, нехай вже закінчить, - мовив королевич.

Артем ненавидів, коли його називали Темком. Він вважав, що вже дорослий для таких імен. Та сваритися не було сил, до того ж, з сином Князя Розорозії.

- Бабуся розповідали, - Олешко набрав впевненості у свої груди і раптово заговорив дуже голосно, від чого злякався свого ж голосу й продовжив через хвильку дещо тихіше. – Бабуся розповідали, що вовки виють від голоду. Їх крик голодний, розтягнутий. Вовкулаки ж – то також вовки у своїй сутності, тому й вони коли голодні – також виють. Однак там, всередині цієї потвори людська душа сидить.

- То й що? – буркнув Демко, вдаючи, що не зацікавлений.

- То коли Вовкулака з голоду виє, його від вовка не відрізниш. Та буває так, що душа людська продирається крізь звірині нутрощі. Розум на хвильку-другу приходить до почвари. Уявіть же, ви себе знаходите у лісі. Говорити не можете, замість шкіри у вас хутро, однак ви все-все розумієте, як людина.

Усі нібито уявили, адже декілька хвилин знову пройшли у тиші.

- То ви й сказати нічого не можете, й навіть заплакати вам не вдасться. То й це... Тоді вовкулаки залізають на дерево, чи на гору й кричать. А крик людський, тільки ось вовк виє. Тому кричать вони болісно й дуже коротко, надриваючи собі горло... Ось воно як...

Ноги їх усе ступали дорогою. Ця стежка була відома ще з давніх давен. Вона вела крізь Кісткове Лихолісся, що розкинулося посеред Розорозської Русини. Якщо б не цей давній шлях, подорож могла б розтягнутися на тижні. Як кажуть люди достатньо старі, щоб пам'ятати давно минулі часи, колись, перший з князів, що проживав тут, уклав угоду із лісовими духами. Дорога буде проведена крізь усі хащі, дерева пропустять людей, що вірні княжій родині. А за це нові села будуть побудовані поблизу лісу, звідки лісовик, якщо захоче, зможе забрати собі ягня чи дитя, яке йому до вподоби.

Та ось кажуть, що княжа родина давно вже змінилася. А стежка не пропала. Та й у селах поблизу Лихолісся усе як і в звичайних селах. Брехня й дурниці – справжні ласощі для наївного розуму. Та й дійсно, від тих звуків, що лунали навколо, історій можна було навидумувати на кілька товстих томів книг про жахи, що зазвичай тримають в церкві Йорену. Однак дійсно, із амулетами на грудях було спокійніше. Хода продовжувалася. Ніхто ніколи не ночував в Кістковому Лихоліссі.

Аж раптом волання почулося знову. І нібито справді, кричав хтось немов й близько, а немов й далеко, однак так голосно, що було чутно, як дереться чиєсь горло. Ніхто вже не сперечався, що то був вовкулака. Навіть доросліші дружинники поверталися в бік страшних звуків. А скрипіння лісу лиш збільшувалося. Тепер це й справді було схоже на дихання якоїсь страшної, великої істоти. Під дією вітра, дерева хиталися, світло ліхтаря вичеплювало лиш маленькі шматочки із картини, що перебувала в постійному русі. Десь оку відкривалася коса, перекручена гілка, чи два сухих дупла, що дивилися на прибульців ніби великі чорні очі. Іноді до ліхтаря ліпилися велетенські комахи: комарі, сороконіжки з крилами, і сарана. Світло вночі було для них чимось небувалим, а людей вони зовсім не боялися. Цікаво було, що зупинить вовкулаку, якщо навіть комашка тут відчуває себе як вдома.

А крики продовжувалися. Списи хлопці підняли якомога вище й шли, затулившись конями. Тепер кожен з них дивився на карету, як на спасіння, однак навіть Олег, якому було дозволено повернутися до батьків, лише зиркав на дерев'яну повозку. Вовкулаки продовжували вити.

- Мабуть, полюють. – Пробурчав Демко. – Їм же теж їсти тре.

Ніхто не відповів. Холодно було. Й лячно. У бою, коли над головою майорять прапори, а ворог сунеться великим натовпом – не так лячно. Там можна хоч побачити того супротивника, подивитись в його очі. А тут – лише темрява і стовбури дерев. Нерухомі, здавалося би тихі. Але навкруги щось скрегоче, чи регоче, чи плаче, чи кричить. Причому шум здіймається усюди. Казна що. І не побачити ні очей, ні хоча б кігтів, що ціляться тобі у серце. Лише темрява й уява, що буде малювати те, що забажає собі малювати. І ніби в'язень у своєму тілі йди вперед попри дрімоту, блимай очима навкруги, нехай тобі ввижається різне.

- А може вони хліб з водою їдять, га? – сказав Артем.

- Овва. То ти що, вже боїшся? – Олешко зміг навіть посміхнутися.

- А що?! Ну... Я також чув про вовкулаків. То мені казали, що не всі вони м'ясо жеруть.

- Та як не м'ясо, то що? – сказав Олег.

- Ну що-що... Хліб їдять, травичку...

- Ха! – веселий настрій повертався тепер вже до Олешка. – І що ж це, тому вони й виють? Мабуть, їм хліб несмачний. Ха-ха.

- Хліб чи не хліб, - твердо сказав Демко, - та мене від звіря відгороджує спис, ліхтар і насамперед, мої руки.

Ці слова змусили хлопців замовчати. Дійсно, чому ж це вони жахаються, коли з ранніх своїх років навчаються бою.

- Та що ж ти, заколеш бідну вовцюру, коли вона до тебе по хліб прийде?

Демко гикнув.

- А чом би й ні, обійдуться й травою.

Хлопці знову засміялися, а з ними, здавалося, засміявся й ліс. Усе навкруги заскрипіло, напевно, десь там, у зовнішньому світі розпочалася справжня буря, та листя й гілки поглинають сильні вітри, хоч через це й скриплять, як скажені.

Аж раптом світло ліхтаря в один момент спіймало нагорі нового стовбура дивну гілку.

- Демко, поглянь, це що? – мовив Артем.

Дружинник з ліхтарем присвітив краще. І справді, у кору високого дуба вчепився шматок більш світлої деревини, схожий на чийсь кіготь. Промені лампи рухалися вище і з темряви виринало щось, що нагадувало живу істоту. Кістляві дерев'яні ноги, такі ж самі руки, вкриті ожиновими колючками. Вони завмерли, а ліс скрипів. Коні зупинилися, їх ніздрі різко видмухували пару. А ліс скрипів, скрипів все більше й більше, сильніше й сильніше, доки ліхтар не піднявся на списі так високо, як тільки міг. Світло відкрило лице, зроблене з дерева, з кори дубу та коріння. Пласка нерухома чорна маска, з величезною посмішкою, вирізаною у дереві, миготіла тьмяним білим сяйвом у двох круглих очницях. А у наступну мить, заскрипіло дерево й дерев'яна посмішка роз'їхалася у сторони ще ширше.

Заіржали коні. Чорний жеребець Демка смикнув хазяїна за поводи й лице потвори зникло в темряві. Почувши крики, дружина, що йшла попереду, розвернулася. Та було вже занадто пізно. Звук, схожий на пронизливий крик, що був утворений лусканням дубової кори, пролунав навкруги. А вже через секунду з грудей Артема выстрибнув довгий дерев'яний кіготь, кінці пальців якого були тонкими, ніби голки. Ожинові шипи були розфарбовані у криваво-червоний колір. Вони рухалися у рані, а лице хлопця посиніло. Він дрижав, проте вже не дихав. Тримаючи тіло дружинника, що дригалося у конвульсіях у стоячому положенні, над ще живими людьми нависла потвора, що була в півтори рази вище навіть за Демка. Його очі миготіли, як вода миготить у колодязі під світлом місяця. Величезне, страшне, воно наводило жах, проте ненадовго.

Засвистіли списи. Перший був Олешків. У той момент, коли потвора захотіла відстрибнути назад, вістря зброї пронизало лісовику око й вийшла з іншої сторони. Вже за мить в деревину врізався ще й спис Демка. Нечиста сила заскрипіла від болю, а слідом ще один жахливий крик пролунав з іншої сторони.

Меч Олега покинув ножни за мить до того, як його шию мала пронизати колюча рука. Однак цієї миті було достатньо, лезо клинка піднялося в повітря, засвистіло й набравши швидкості і сили, врізалося в руку потворі, що стрибнула на майбутнього князя з іншої сторони дороги. Хлопець відскочив в сторону, а багато оздоблений меч відрізав бісу кінцівку. Дерев'яна купа із скреготом звалилась на суху землю лиш для того, щоб бути пробитою наскрізь другим ударом Олега. Залізо увійшло лісовику прямо в горло й він закричав дуже голосно, і вже за мить потвора завмерла, але ліс не мовчав.

Зашелестіло листя, затупотіли чиїсь ноги. Крики, вий, гарчання й скрип дерев. Скрип куди сильніший, ніж раніше. Хтось стрибав по деревах, по самих їх вершинах і листя навкруги дрижало.

- В кільце! – загорланив чийсь грізний дорослий голос і ноги парубків скорилися самі по собі.

А вже наступної миті почалося справжнє побоїще. Кінь Артема впав, ніби його привалили величезною каменюкою. Затріщали його ребра і на труп тварини видерлася волохата двонога істота. Її лице було схоже на людське, тільки очі були чорними, а тіло вкрилося сірим хутром. Чудовисько завило, показавши величезні ікла, але в піку його крику, загорланив Демко, й освітлюючи собі ліхтарем шлях до супротивника, понісся вперед.

Вовкулака заскиглив, однак Олег вже не бачив, чим це закінчилось. Задрижала, загриміла карета, на неї впав ще один лісовик. Заплакав малий Олежко, закричала княгиня Олена. Чудовисько, що за своїми розмірами було як половина немаленької карети, сиділо на її горі, й роздивлялося, що коїться всередині. Однак у цей момент з-під білої тканини, що слугувала повозці дахом, виринув довгий меч, що пробив лісовику голову. З карети визирнув Мстислав.

Олег Старший піймав погляд батька, а вже за мить його очі націлились на вовкулаку, що біг навпростець до нього по дорозі. Від ходу звіра стогнала земля, пересуваючись то на двох, то на чотирьох кінцівках, він дуже швидко скорочував дистанцію з сином князя і через це, серце в грудях завмирало. Проте серце – не рука, що тримає меч. Із свистом на початку й залізним дзвоном у кінці, меч Олега розрізав грудну клітину вовкулаки по діагоналі. Потвора впала, однак побачити кінець її долі у воїнів не було часу.

Новий лісовий із скрипом направив свої руки в бік молодого воїна. У Олега не було щита, він не встиг би його взяти, тому довелося відводити удар своїм мечем. Дерев'яна рука, що рухалась так же швидко, як і блискавка, була перехоплена гардою кладеньця, однак ожинові колючки таки зачепили шкіру Олега й залишили величезну криваву борозну по лівій руці. Холодний біль пронизав усе його тіло. Олег зібрався з силами і вдарив мечем у супротивника, відірвавши від його тіла великий шматок дерев'яної кори. Поки лісовик не встиг відреагувати, новий помах відсік йому спочатку одну, а потім іншу ногу. Аж раптом шостим чуттям Олег відчув, як хтось заходить йому зі спини. Рука його піднялася якраз у ту саму мить, як чиєсь ніжне вологе горло опинилося у його хватці. Хлопець побачив перед собою молоду дівчину в одежі з трави й зеленуватою шкірою, яка зціпив свої ікла, посунула пазуристі руки назустріч очам майбутнього князя.

Дружинник підняв мавку у повітря, вістря його меча увійшло їй в живіт і він почув, як вібрує його ліва рука від крику дівчини, коли її зелені нутрощі вивалилися на дорогу. Жіночні очі істоти закотилися догори, руки задрижали, а потім опустилися без сил. Меч Олега знову рухався до нового супротивника. У гарячці бою не було часу чи можливості зрозуміти, що відбувається. Молодий королевич лиш боровся за своє життя, не звертаючи увагу більше ні на що. Він побачив нового лісовика, що рухався на нього з тієї сторони, де ще нещодавно Олег бачив карету. Тільки зараз хлопець побачив, що ця істота рухається ривками, ніби кожного разу ламаючи кору, з якої складається і просуваючись на декілька сантиметрів до того моменту, поки деревина знову не кріпшає і доки її знову не доводиться ламати. Мов жива статуя, лісовик линув на нього у неприродній, моторошній манері, а його посмішка розширювалася далеко за межі його лиця, своїми кінцями в'ючись, ніби змія. Поблизу, лежачи на своєму коні, якому хтось начисто відгриз ноги, важко дихав Олешко. Йому не вистачало ока, а там, де повинна була бути права рука – лиш стирчала біла кістка.

Засвистіла стріла й лісовик, який загороджував дорогу Олегові, впав із пробитою головою. Хлопцеві відкрилася карета. Там стояв батько і двоє дружинників з луками. Ще шестеро воїнів вже були на конях.

- Наздоженіть нас! – заволав чоловік. – Захищайте коней!

Після цих слів, карета заскрипіла колесами, по яким встигли піти тріщини. Коні понеслися вперед і несподівано швидко, увесь озброєний загін перетворився на блимаючі вогні десь у далечині. Налякані очі королевича метнулись до коней. Його та Демкові скакуни все ще були живі. Вони носилися туди-сюди, на їх грудях були видні криваві сліди чиїхось кігтів.

- Демку! – заволав Олег.

З його меча скрапувала багряна кров. Він біг до свого коня, стараючись не озиратися назад. Відповіддю на його оклик став стогін, повний натуги. Олег пірнув під голову свого скакуна і побачив там Демка, що зчепився із лісовиком у ближньому бої. Тіло дружинника різали колючки, однак кольчуга й шолом не давали почварі дістатися до внутрішніх органів. Однак усі руки й ноги хлопця перетворилися на місиво.

- Демку-у! – меч Олега піднявся із важким свистом. Його серце стислося і заскрипіло так, ніби й його самого зараз шматував лісовик. А разом з цим, його нутрощі стрясалися від важких, повільних ударів.

Красивий золочений меч по рукоять увійшов у тоненьку кістляву потвору. Наслідник престолу висмикнув Демка з колючих обіймів. У цей же час, чиясь хода все наближалася. Бум. Бум. Бум.

З кожним кроком щось невідоме ламало гілки й чавило під собою кущі.

- Світло! – закричав дружинник надриваючи глотку. Його очі бігали туди-сюди, мов у божевільного. – Їх відлякує світло!

Олег знайшов очима ліхтар й потягнувся до нього. У ту ж мить над його головою засвистів спис. Вовкулака, який хотів відгризти королевичу голову, впав з простромленою шиєю. Світло було в руках Олега.

- На коней! Швидко! На коней! – задихаючись, закричав син Мстислава.

У цей момент коні закричали. Олег повернувся й побачив там Демка, що тримав свій спис наготові. Прямо перед ним стояла величезна потвора, більша ніж вовкулака чи навіть лісовик. По її середині від ніг до голови проходила лінія, мовби то була не одна істота, а дві. Два червоних ока дивилися у різні сторони, одне на Демка, інше на коней. Її псяча морда була гладкою, а з пащі суцільним потоком лилася в'язка слина. Це був Песиголовець.

Демко закричав, й величезна постать також загарчала так, що затряслася земля. Коні встали на дибки, лапа песиголовця піднялася і одним поштовхом згорнула одному з коней шию. Він впав вже мертвим. Іншому ж вдалося втекти й пробігти декілька метрів до того, як його спіймали вовкулаки.

Олег прикривав спину Демкові. Його надійний меч вже не вбивав, лиш відганяв потвор подалі. Вони ж гарчали, сміялись та вили. Іноді, все ж меч знаходив щось тверде, відрубав руку, чи проходився по чиємусь горлу. Іноді й Олега чіпляли пазурі и кров лилася на землю з його стогонами. Темрява ховала силуети почвар, від чого вони ставали ще страшнішими. А Демко, не перестаючи кричати, встромив свого списа песиголовцю прямо в око.

Чудовисько закричало, його тіло нависло над молодим дружинником, проте спис не давав бісу дістатися до хлопця. Величезні руки носилися туди-сюди, бажаючи схопитися за древко зброї, однак Демко відводив його у цей час в сторону. Але це не могло продовжуватись довго. Потвора с пробитим оком, не перестаючи кричати, повільно повалилося. Її тіло розшарувалося на дві частини. Одна, та, яку пронизав Демко, була вже мертва. Однак інша, відліпившись від своєї другої половини, звалилася на хлопця. Олег почув крик. А потім хруст кісток. Його зброя знайшла величезну половину тіла песиголовця й почала потрошити її, хоча це вже не могло допомогти Демку. Він лежав поруч без голови. Меч розпоров чудовиську живіт, продовжуючи рухатись, щоб відлякати інших почвар, а потім встромився циклопу прямо у око.

Важке дихання Олега. Конвульсії песиголовця. І тиша.

Тиша тут була страшніша за скрипіння деревини, за крики його друзів. Однак він, єдиний усе ще живий тут, у Лихоліссі справді чув своє дихання. Його меч стирчав в оці величезної потвори.

- Олег Розорозський...

Це шепотів сам ліс, сама темрява. Саме у цей момент, хлопець підняв очі і зустрівся з поглядами чужими. Їх були сотні. Мавки, лісовики, вовкулаки й інші потвори, назвати котрих у Олега не повертався язик.

- Ти й справді гідний носити це призвісько, - голос змінювався й дрижав. – На відміну від свого «батька».

Олег стояв посеред трупів коней, друзів і потвор усе ще важко дихаючи. З його лівої руки текла кров. Навкруги нього сиділа нечиста сила. Вона була страшна і її було багато. Хтось жував шматки коней чи людей, гриз кістки та дер кігтями дуб. Мавки танцювали.

- Твій меч вбиває нас так вправно, як колись вбивав меч Першого Князя.

- Що вам треба?! – заволав Олег.

Навкруги спалахнув жіночій регіт. Він був таким гучним, що хлопець почав глухнути. Дружинник впав на коліна і заволав, у цю ж мить, він почув, як його хтось торкається. Ніби рій комарів, дівочі руки почали лоскотати хлопця. Він загарчав, його меч провів у повітрі криваву дугу й десяток тоненьких пальців ніби родина хробаків звалився на землю.

- Олег Розорозський...

Хлопець закричав ще сильніше. Він надірвав собі голос, його дух ледве перебував у тілі. Меч його впав. Тільки ліхтар Демка намертво тримався в лівій руці, яку звело судорогою.

- Колись твій далекий предок уклава із нами союз. І ми дотримувалися його. І ви дотримувалися його. Твій батько дотримувався його. Твій справжній батько.

- Що? Хто ви? Що ви хочете?!

- Ти не знаеш, що так званий «Мстислав Розорозський» вбив твого батька й забрав його ім'я. Він не вбивав сина, аби показати народу, що він «свій». А тепер подивися. Подивися!

В моторошному голосі було чутно тріумф і насолоду.

- Твій «батько» залишив тебе тут. А сам утік. Із своїм справжнім сином. Який забере твою країну. Твою корону. Твоє ім'я!

- Досить! Це неправда! Досить! – сльози навіженця посипались на землю. Олег плакав. У голові пливло.

- Твоя доля завжди була в руках «Мстислава Розорозського». Ти був для нього корисною лялькою, не більше. Твоя доля й зараз в його руках. Бачиш, як легко він зоставив тебе на смерть?

І знову сміх заполонив усе навкруги. Олег їхав з глузду. Біль від ран та те, що відбувалося навколо, ломили його дух. Його очі вицвітали, жовтішали й наливалися кров'ю.

- До біса! Йдіть! Йдіть до біса! Благаю!

- Ти – останній нащадок справжнього Розорозського роду. Це з тобою в нас усе ще діє угода. Нам потрібна твоя душа. Нам потрібно відновити твій рід. Щоб данину знову почали згодовувати нам. Кісткове Лихолісся голодне.

Олег вже не міг розмовляти. Він лиш мимрив щось, посеред сміху, виття й шороху.

- Теперь обирай. Або твоя доля у наших руках, або у чужих.

- Або у наших, або у чужих, - підхопили мавки.

- Або у наших, або у чужих. Або у наших, або у чужих.

Тепер лиш це було чутно навкруги. Проте Олег припиняв плакати. Він повільно підіймав погляд догори.

Там же, чаруючі мавки зійшлися у кільце й тепер стрибали й танцювали навколо хлопця.

- Ми твої друзі, Олег Розорозський, - прошипіло листя. Мавки посміхнулися до хлопця, ніби людські дівчата.

- Так так! Ми друзі! Ми друзі!

Лісовики, що сиділи на гілках, почали розтягувати свої посмішки и тріщати, їх голови рухалися вправо-вліво.

- Мої друзі, - мовив тепер рівно Олег Розорозський. – Лежать тут. Під моїми ногами.

- То були несправжні друзі. Несправжні, о так! Тобі все одно більше не обирати.

- Так так! – мовили мавки. – Ти ніхто. Ти лялька. Ти гірше, аніж байстрюк. Для твого батька. Як і твої друзі. А ми.. Ми твої справжні товарищі, так так!

- Обирай! Обирай! У чиїх руках буде твоя доля. Або у наших, або у чужих!

- Так-так! Або у наших, або у чужих!

Лісові потвори продовжили стрибати, тішитися. Олег Розорозський був мізерним перед ними. Його розум швидко розсіювався. Можливо, лісові істоти навмисне розчиняли його дух.

- Або у наших, або у чужих!

Однак на фінальних акордах свого життя, хлопець розпрямився. Правда чи не правда була тими словами, що потвори сказали про його батька, його вибору це не змінювало.

- Моя доля, - мовив Олег Розорозський. – В моїх руках!

Із цими словами, королевич підняв над собою лампу і розбив її об свою голову. Рідина розлилася по усьому його тілу і у той же момент, обдала шкіру страшним жаром. Хлопець закричав, його шкіра почала оплавлятися й танути. Його одяг прилип до тіла, його пальці дригалися в страшному стражданні. Завили й лісові почвари. Вони кинулися назустріч Олегу і також спалахнули, коли торкнулися його. Полум'я розлетілося повсюди і усе коло із лісових істот перетворилося на неоднорідну масу обвуглених тіл, що рухалися, вили і кричали. Олегові очі луснули, його волосся обгоріло і саме у той момент, коли він ще був живим, якісь пазуристі руки схопили його і потягнули в невідомому напрямі. Сам ліс розступався перед ним у той момент, проте все одно його обгорілі кінцівки билися об стовбури дерев й ламалися.

- Або у наших, або у чужих! – заволала палаюча нечиста сила у той момент, коли неприродньо викручене від переламів тіло Олега опинилося у стовбурі якогось величезного дуба.

Він був живим. І живим пробуде ще довго. Кісткі інших мерців шкребли його тіло, його руки були ув'язнені в кривих гілках. І тільки його дихання, хрипле, ледве чутне, видавало в ньому живу істоту. Проходячи крізь товсту кору, воно виривалося назовні дерев'яним скрипом. Таким самим, як і той скрип, що він чув зовсім нещодавно. Його тихий, помираючий хрип приєднався до такого ж самого хрипу сотень, тисяч інших душ. Агонія довжиною в вічність чекала на тих, кого обрала нечиста сила. Тільки от ніхто не знав, чи там вдалині хруснула гілка, чи може чиясь кістка. Так само, як не знав, чи то виє вовк, чи то вовкулака.

Скрипіли дерева навкруги. Це був не просто звук, це була темна, хрипла пісня. Кісткове Лихолісся не було простим лісом. Кажуть, тут пропадали люди, ба, навіть цілі армії. Мало хто наважувався йти шукати тих, хто мав невдачу загубитися тут. Це було занадто древнє місце, його боялися і поважали. Якщо вже ліс когось забрав, значить так тому й бути.