Тінь
Софія почала забувати дрібниці. Спершу — де залишила ключі, чи закрила двері. Потім — дні тижня, імена пацієнтів. Одного разу вона привіталася з медсестрою, впевнена, що бачить її вперше, хоча та працювала тут уже пів року.
Ночі стали довшими за дні. Вони повзли, як холодна рідина, що просочується під двері. Софія все частіше прокидалася від того, що хтось тихо ходить у коридорі, але, коли вона виходила, він був порожній. Лише ледь чутний запах сирої риби висів у повітрі, і по кутках темніли вологі плями, яких вдень не було.
---
Одного разу, проходячи повз дзеркало у ванній, вона помітила, що відображення стоїть на мить довше, ніж вона сама. Ніби воно намагається запам’ятати, куди вона пішла.
Того вечора їй наснився сон: вона сидить у своєму кабінеті, але за вікном — не ліс і не озеро, а безкрайня чорна вода, гладка й нерухома. З темряви випливають людські обличчя, але вони без очей. Вони відкривають роти, і з них виривається холодне шипіння, як коли тріскається лід.
Вона прокинулася, але сон не закінчився — обличчя ще мить висіли перед її очима, вже в темряві кімнати.
---
На ранок вона помітила, що годинник у її кабінеті йде назад. Стрілки рухалися повільно, але впевнено. Коли вона кліпнула, вони вже знову йшли правильно.
Вечірні звіти показували дивне: камери на третьому поверсі іноді записували все у зворотному русі, ніби хтось перемотував плівку. І кожного разу в одному з кадрів, на самому кінці коридору, стояла темна фігура, нерухома, наче вирізана з ночі.
---
Софія почала уникати дзеркал і камер. Але що більше вона відводила погляд, то сильніше здавалося, що “воно” чекає, коли вона нарешті подивиться просто в очі.