Зникнення
Марко зник уночі.
Спершу його відсутність ніхто не помітив — підліток часто уникав сніданків і міг годинами сидіти у своїй кімнаті, малюючи свої довгі чорні фігури. Але коли до обіду двері залишалися зачиненими, а зсередини не чулося ані звуку, чергова медсестра постукала.
— Марко? — її голос пролунав надто гучно у тиші. — Відчиняй, час приймати ліки.
Відповіді не було. Двері довелося відчиняти ключем. Кімната була порожня. Ліжко застелене, ковдра акуратно складена, а на столі лежав його останній малюнок — чорна пляма, з якої виростали тонкі, спотворені тіні.
У шафі — порожнеча. У шухлядах — нічого. Але вікно було трохи прочинене, хоча на вулиці стояв лютневий мороз.
---
Пошуки почали з території лікарні, потім розширили до узбережжя озера. Сніг був чистим і рівним, аж поки хтось не помітив слідів, що вели просто до води.
Софія йшла разом з іншими — кожен крок хрустів так голосно, що здавалося, вони ламають кістки тиші. Сліди були чіткі, босі, без жодних ознак вагання. І вони закінчувалися там, де починався лід.
На самісінькій кромці стояли черевики Марка. Акуратно, носками вперед, як у когось, хто зняв їх, щоб ступити в інший світ.
---
— Він почув пісню, — тихо сказав Сава, який ішов поруч.
— Що за пісню? — запитала Софія.
Старий лише ледь посміхнувся, але ця усмішка була страшнішою за будь-яку відповідь.
— Коли ти її почуєш, вже пізно тікати.
Вітер з озера раптом піднявся, холодний і різкий. Лід під ногами затріщав, хоча стояли на березі. Софії на мить здалося, що у тріщині вона бачить темний силует, який повільно віддаляється в глибину.
---
Після цього вечора вона перестала спати без світла.