Тріщина
Вранці Софія вийшла з кімнати, і перше, що вона побачила в коридорі третього поверху, — це вологі відбитки босих ніг. Вони тягнулися від сходів і закінчувалися біля глухої стіни, де не було жодних дверей.
Сліди були чіткі, з усіма пальцями, і вода в них ще блищала, немов хтось щойно пройшов тут. Але поруч було сухо, і відбитки не тягнулися назад. Вони ніби з’явилися просто з повітря.
Софія присіла, торкнулася одного з них пальцями — вода була крижана, але від неї йшов ледь помітний запах, схожий на запах озера влітку, важкий і трохи гнилий.
Вона підняла голову — в коридорі не було нікого.
---
Того ж дня, ближче до вечора, коли персонал уже розходився по своїх кімнатах, у лікарні зникло світло. Генератор ввімкнувся майже відразу, але у темряві Софії почулося щось інше — тріск, глухий і протяжний. Спочатку вона подумала, що це обігрівачі, але звук йшов не зі стін, а знизу.
Уночі він повернувся. Вона прокинулася від того, що почувала його не вухами, а всередині черепа, ніби хтось повільно ламав кригу прямо під її головою.
Софія встала й підійшла до вікна. Озеро лежало нерухоме, чорне, але десь у центрі поверхня була ледь викривлена, наче під нею щось рухалося.
---
Наступного ранку вона перевірила записи з камер спостереження — у момент, коли з’явилися сліди, у кадрі не було нікого. Порожній коридор, тьмяне світло… і потім — камера наче мигнула, і на підлозі вже лежали відбитки.
Один із техніків, дивлячись на запис, пробурмотів:
— Це не вода.
— Що ви маєте на увазі? — запитала Софія.
Він знизав плечима, але в його очах промайнуло щось схоже на страх.
— У води так не відбивається світло. Це блиск… як у криги.