Підвал
Сніг падав весь день, і вечір у лікарні видався особливо тихим. Здавалося, навіть коридори дихали повільніше. Софія йшла у бік архівної кімнати, шукаючи місце, де зберігалися старі медичні записи.
Вузький коридор упирався у важкі металеві двері з облупленою фарбою. Замка на них не було, лише заіржавілий засув, який при спробі зрушити видав звук, схожий на стогін. За дверима вдарив у ніс запах вогкості та старого паперу, змішаний з чимось кислим, як від води, що застоювалася роками.
Сходи вели вниз — круті, нерівні, з кам’яними щаблями, вкритими тонкою крижаною кіркою. Кожен крок луною віддавався у тісному просторі, і Софії здалося, що в темряві щось тихо шелестить.
Підвал був низьким і тісним, із товстими кам’яними стінами, що поглинали будь-який звук. Єдине світло йшло від її маленького ліхтарика, який вирізав з темряви вузький конус простору. На полицях стояли потріскані картонні коробки, зв’язані брудними шнурами, і ряди темних шаф із металевими ручками.
В одному з дальніх кутів вона знайшла старий дерев’яний стіл, а на ньому — стопку зошитів і журналів у шкіряних палітурках. Перші сторінки були заповнені дрібним, акуратним почерком лікаря, який колись працював тут наприкінці XIX століття.
> “Пацієнти скаржаться на сни про озеро. Вони описують темну постать під кригою, яка стежить за ними. Всі випадки почалися після того, як лід цього року тріснув посеред зими”.
Далі записи ставали все коротшими, а почерк — тремтливішим.
> “Сьогодні Олена зникла. Ми шукали до ночі. На льоду — лише її черевички. Лід забрав її голос”.
Останній рядок, написаний наче в поспіху, був обірваний:
> “Можливо, він забере і ме—”
Сторінка закінчувалася. Наступна була вирвана.
Софія провела пальцем по краю сторінки й відчула, що папір тепліший за повітря навколо. Десь глибше, за стінами, тихо пролунав звук, схожий на повільний тріск льоду.
Вона різко підняла голову й зрозуміла, що в підвалі стало ще холодніше, хоча її ліхтарик світив так само яскраво.