Розділ 5. Під маскою правди
Дні пролітали один за одним, а нових справ усе не з'являлося. Можливо, це й на краще, адже Олексій цілодобово сидів на роботі, занурений у купу паперів, розбирав документи по старих справах, намагаючись знайти бодай якусь зачіпку, щоб замкнути весь круг доказів.
Знову, уткнувшись у папери, чоловік задрімав. Сон був недовгим — його розбудив ледь відчутний запах ванілі, що долинав із кабінету. Відкривши очі, він побачив міс Уайт, яка зайшла, уважно оглядаючи все навколо.
— Боже, у тебе тут такий безлад! — вигукнула вона. — Ти що, зовсім не прибираєш? Міг би хоча б для виду навести порядок!
У руках у неї було два стаканчики з кавою... або, можливо, з чимось міцнішим. Олексій прищурився.
— Це що у тебе там, коньяк, чи що? — з втомленою усмішкою промовив він, намагаючись остаточно прокинутися після короткого сну.
— Та-да, звичайно, — усміхнулася Уайт. — Лише надійся. Алкоголь на роботі не п'ють, і ти це прекрасно знаєш.
Олексій потягнувся. Йому здалося, що звук хрусткої спини після цього руху було чути на всю кімнату. Насправді це було лише відчуття.
— Боже, я так втомився... Одні папери мене оточують, нічого нового. Не життя, а шматок пекла, — тихо сказав Олексій, беручи з рук Уайт стаканчик з кавою.
Дівчина усміхнулася й, сідаючи на стілець біля робочого столу хлопця, відповіла:
— Так... але що поробиш, така в нас робота. Папери, документи у файлах і розслідування — усе це частина нашого життя. До речі, я чула, що десь за містом є річка. Кажуть, там останнім часом відбувається щось дивне. Не проти з'їздити туди найближчими днями? Дивись, і відпочинемо трохи.
Уайт усміхнулася, спостерігаючи за ще трохи сонним Олексієм.
— Оо, так чого ж ми чекаємо? Поїхали зараз! — вигукнув чоловік, який миттєво прокинувся.
— Але в мене є запитання.
— Так? Яке?
— Що ти мала на увазі, коли говорила про «щось дивне»? Сподіваюся, мене там не чекає чергова справа з трупами чи їхніми кістками?
Уайт голосно засміялася через сказані слова Олексія.
— Все може бути, але я, принаймні, теж сподіваюся, що там не буде жодних справ, пов'язаних із нашою роботою. Хочеться вже якось відпочити від неї. Кожну вільну хвилину треба використовувати з користю.
Олексій з усмішкою допив каву і, вставши зі стільця, разом із дівчиною попрямував до виходу з будівлі, де була їхня робота. Підходячи до машини, у Уайт задзвонив телефон, і вона відволіклася на розмову.
— Так? В сенсі, закривають?.. Ладно, добре, зараз будемо.
— Що там? — спитав чоловік, сидячи в машині з відчиненими дверима.
— Справу про вбиту дівчину закривають.
Очі Олексія на мить розширилися від шоку.
— Що? Як?!
— А ось так, — відповіла вона. — Кажуть, що там усе вже ясно, а у нас повно інших нерозкритих справ, а ми возимося зі справою, яку давно вже пора було закрити, адже докази й винний уже наявні.
Дівчина та чоловік, закривши машину, попрямували назад до корпусу. Але йшли вони не тим шляхом, яким щойно виходили, а в протилежний бік — туди, де знаходилося начальство, до якого їм потрібно було зайти. Кроки відлунювали по порожньому подвір'ю, і кожен рух відчувався більш обережним, ніби вони передчували важливу розмову.
Зайшовши до кабінету, Олексій обурено почав тараторити:
— Як так можна закрити справу, якщо у нас є ще одне нове вбивство, яке ми досі не можемо толком зрозуміти? А раптом це той самий убивця? А раптом він знову з'явиться?
Суворий на вигляд чоловік, який сидів за величезним дорогим столом із чистого дуба, уважно слухав його. На руках чоловіка було кілька браслетів, і один із них сильно виділявся — це був червоний плетений з резиночок браслет, який, ймовірно, подарувала йому його маленька донька, років десяти.
Коли чоловік заговорив, його голос звучав хрипло, але спокійно, ніби він не вперше чує такі обурення від працівників:
— Олексію, прошу вас заспокоїтися і дати мені все розповісти. Дорога Уайт... — звернувся він до дівчини — сідайте, бо на ногах правди немає.
Чоловік вказав на стільці за столом.
Коли всі сіли на свої місця, чоловік на ім'я Анатолій Сергійович продовжив говорити:
— Олексію, ти поставив дуже цікаве запитання. Чому ж усе-таки вирішили закрити цю справу? Так ось...
Пару секунд він помовчав, зібравшись із думками, а потім продовжив розповідати про справу:
— За нашими документами вже є мотив, і він, на диво, дуже зрозумілий. Підозрюваний спочатку заявляв, що зробив усе за наказом, проте пізніше, поза межами допиту, зізнався одному з наших співробітників, що це була його власна ідея, і що він планував усе самостійно. Він прагнув довести свою спроможність і отримати відчуття контролю, не думаючи про наслідки.
Олексій відразу заговорив:
— А якщо йому погрожували? Що тоді? Ми посадимо невинну людину за ґрати?
Чоловік, який сидів у своєму кріслі, різко дав відповідь:
— Сумніваюся, усе було надто правдоподібно. Але, до вашого відома, у нас є докази його винності, які безпосередньо ведуть тільки до нього і ні до кого іншого. Тому прошу не обурюватися, а сприйняти закриття цієї справи розумно і спокійно.
Уайт заговорила тихо і ніжно, ніби благаючи:
— Прошу, дайте нам ще пару днів, нам потрібно ще раз перевірити всі документи по цій справі. Ви ж не хочете, щоб там були невідповідності, а потім у вас виникли проблеми від ще вищого керівництва?
Анатолій Сергійович раптом задумався на хвилину, і його відповідь була позитивною на цю прохання.
Вийшовши з кабінету начальства, Олексій продовжував обурюватися, крок за кроком висловлюючи невдоволення всередині себе. Його слова і думки сипалися безупинним потоком, ніби він намагався виплеснути всю накопичену напругу. Уайт йшла поруч, тихо закочуючи очі, демонструючи терпляче нероздратування, але не втручаючись у його бурю емоцій. Кожен їхній крок по знайомому коридору відчувався напруженою контрастною сценою: енергія обурення Олексія і спокійна іронія Уайт.
Олексій, задумливо заходячи до кабінету і беручи з столу папку з документами, прочитав кілька рядків і тихо промовив:
— Якщо він встановив чип, значить, у нього повинні бути доступ і обладнання для цього. Але в Артема нічого подібного не було, ми ж з тобою перевіряли.
Уайт мовчки киває, дивлячись на папку зі справою, і тихо додає:
— Значить, хтось ще йому допомагав. Або, як він казав, хтось хотів, щоб саме Артема звинуватили. Ну або ж йому просто почали погрожувати щодо його безпеки.
Після кількох годин розглядання документів по цій справі пара досить сильно втомилася. Врешті-решт вони закривають папку і виходять із кабінету, але в повітрі залишається відчуття, що все лише починається у їхній історії і це ще не кінець.