Розділ 6. Попередження зсередини
Наступний день. Робота. Ті самі справи.
Усе починається, як завжди: чашка кави, ранкові роздуми про те, що ж усе-таки не так у цій справі і чому її так швидко хочуть зам'яти. В голові Олексія деякі деталі не збігалися, але як би він не намагався, вони вперто відмовлялися складатися в цілісну картину.
З такими думками він допив чашку вже охололої кави, яка втратила тепло через довгі роздуми. Потім, обравши звичний образ — коричневі штани, піджак, білу сорочку, годинник на правій руці, з акуратно укладеним каштановим волоссям і легким ароматом парфумів, що, здавалося, розвіявся по всій квартирі, — він вийшов зі свого затишного помешкання і досить швидко попрямував до машини. Прибувши до будівлі, де розташовувався його корпус, Олексій акуратно припаркував машину. Не звертаючи уваги на колег, які поспішали у своїх справах, і на звичний шум робочого ранку, він майже мовчки пройшов коридорами. Його кроки луною відбивалися від стін, але для нього світ навколо ніби зник — лишився тільки шлях до власного кабінету.
Відчинивши двері, він відразу підійшов до столу й узяв у руки документи. Погляд жадібно ковзав рядками, ніби в тих паперах ховалася не просто справа, а вся його доля, відповідь на питання, які не давали йому спокою. Кожен аркуш здавався частиною головоломки, що визначала більше, ніж роботу — його життя. Просидівши над паперами досить довго, я зрозумів: справа ще зовсім не завершена. Забагато несподіваних поворотів, усе надто заплутано.
Якщо він справді виконував лише накази — то де тоді сам ініціатор? І чому винний так охоче взяв провину на себе? Що саме гальмує розслідування?
Ці питання не давали мені спокою. Щось у цій справі явно не складалося.
Вирішивши більше не ламати собі голову наодинці, чоловік рішуче зібрав усі необхідні документи й попрямував до кабінету Уайт. Постукавши у двері, він насторожено завмер — у відповідь не пролунало жодного звуку.
Рішуче відчинивши двері, Олексій здивовано втупився в повний безлад, що панував у приміщенні. Посеред купи розкиданих паперів, на колінах перед розірваними папками сиділа Уайт. Вона швидко перебирала документи, розкидаючи їх за спину.
— Це?.. Що, чорт забирай, тут відбувається?! — зірвався він, ошелешено дивлячись на дівчину.
Уайт обернулась до нього з натягнутою, майже змученою усмішкою.
— О, ти якраз вчасно. Я щойно щось знайшла — глянь.
Вона простягнула йому зім'ятий клаптик паперу, в який було щось загорнуте. Олексій обережно розгорнув згорток.
— Це... Це ж прослуховування! Де ти його взяла?!
Дівчина з легкою, хоча й помітно нервовою посмішкою, закрутила кільце на пальці й відповіла:
— Уяви собі — просто під моїм столом. Хтось приходив сюди, поки нас не було. Принаймні мене. Або обох.
Олексій уважно розглянув пристрій — крихітний, майже непомітний, з високоточним цифровим модулем і автономним живленням.
— Це не просто прослуховка... Це "SonicTap S-9" — одна з найновіших моделей. Використовується спецслужбами в закритих операціях. Її неможливо виявити звичайним детектором — занадто добре замаскована. Це вже серйозно...
Він поглянув на Уайт з напруженим виразом.
— Значить, ми не просто розкопали стару справу... Ми наступили комусь дуже впливовому на хвіст.
Уайт тихенько засміялась, хитнувши головою:
— От я й кажу: цю справу закривати не можна. Ні в якому разі.
Розглядаючи купу документів, Уайт раптово ахнула:
— Ось! Дивись!
Вона ткнула Олексієві під ніс аркуш паперу, який раніше не враховувався у загальній хронології подій.
Олексій уважно пробігся очима по тексту й скептично запитав:
— І що тут такого?
Уайт закотила очі — явно роздратована тим, що він не одразу зрозумів:
— Та подивись уважно! Час скоєння злочину тут зовсім не збігається з тим, що вказано в основних матеріалах справи. Таке враження, ніби про цей документ просто забули... або навмисно прибрали, вважаючи неважливим.
Вона швидко перегортала інші сторінки й продовжила, нервово тереблячи ручку:
— Ось тут чітко видно: зазначений час події суттєво відрізняється від свідчень підозрюваного. Він стверджував, що був на місці у певний момент, але цей документ показує зовсім інше. І різниця у часі — не п'ять хвилин, а майже година.
Вона знову подивилася на Олексія, чекаючи реакції.
Той насупився, ще раз переглянув дані — і його вираз обличчя змінився.
— Так... Ти права. Це справді дивно.
Він підняв погляд на неї й з усмішкою додав:
— Ти просто розумничка!
Телефон Уайт тихенько завібрував, і в наступну мить короткий звук вхідного повідомлення розрізав тишу, мов ножем. Вона машинально взяла його до рук, але щойно побачила вміст — ніби скам'яніла. Її пальці трохи затремтіли, а обличчя втратило будь-який вираз.
Повільно піднявши погляд, вона подивилась на Олексія. Той, не розуміючи, насторожено зробив крок до неї.
— Що там? Щось важливе?.. — обережно запитав він.
Не сказавши ні слова, Уайт просто розвернула екран телефона до нього. На білому тлі світилося єдине повідомлення:
«Не раджу копати глибше. Вам же буде гірше.»
Олексій блискавично вихопив телефон із її рук, обличчя скам'яніло. Не втрачаючи ні секунди, він розвернувся і рвонув з кабінету. За мить він уже влетів до технічного відділу, де за столом сидів молодий хлопець у білому лабораторному халаті — виглядав не старше двадцяти, з гострим поглядом і яскраво-блакитними очима.
Олексій рішуче поклав перед ним телефон.
— Мені потрібно дізнатись усе про це SMS. Хто надіслав, коли, звідки, через яку мережу. Час, місце — все до секунди. Терміново!
Хлопець лише кивнув і без слів почав працювати: підключив дроти, відкрив ноутбук, пробігся по кількох програмах, щось стрімко вводив на клавіатурі.
Хвилини через дві його обличчя напружилось — і раптом він вигукнув:
— Є!
— Що там?! — Олексій схилився над ним, відчуваючи, як стискається горло.
Хлопець обернув екран і чітко вимовив:
— Повідомлення надійшло з вулиці Вересневої, 12, квартира 34, третій поверх.
Олексій завмер. У грудях усе похололо.
Це була його адреса. Його поверх. Його квартира.
SMS було надіслано зсередини його власного дому.
— Але... як?! — вирвалося в нього майже пошепки. Світ у ту мить ніби став на мить тьмянішим.