Розділ 3. Слід у темряві
На вулиці починався холодний світанок. Місто прокидалося неохоче, ніби відчувало — новий день не принесе полегшення.
Я стояв біля вікна кабінету, стискаючи в руці роздруківку з бази даних, відчуваючи, як по тілу йде табун мурашок. Ім'я «Артем Д.» тепер значило набагато більше, ніж просто рядок у системі. Це був перший реальний слід. Перша людина, яка могла знати, що сталося з літньою жінкою.
Він уже відчував: за цією справою — не одинокий псих. Тут щось глибше. І тінь від цього «глибше» починала рухатися ближче.
Зайшовши в кабінет, я спритно кинув на стіл пачку паперів і, сівши на стілець, закинув ноги на край столу, дивлячись на Уайт.
— Ноги може прибереш? — холодно промовила дівчина, дивлячись на Олексія.
— Ні, не хочу. Ти в папери подивися.
Дівчина закотила очі і відкрила папку з документами.
— Артем Дауров? — підняла очі на нього з подивом. — Це ж...
Я швидко прибрав ноги зі столу і вдивився в Уайт.
— Ти його знаєш?
— Звичайно! Це колишній співробітник приватного охоронного підприємства.
— Ну, це я вже знаю, і ще багато чого відомо, — розплився у посмішці, даючи зрозуміти, що зараз буде щось цікаве. — Отже, його приблизний вік 34–38 років. Раніше, як ти сказала, працював у системі приватної охорони, але! Зверни увагу, він був звільнений через дисциплінарне порушення! І що ж це у нас? Правильно! Крадіжка, перевищення повноважень або несанкціоноване спостереження!
— Перше і друге пропустимо, а от третє вже цікавіше. І що ти про це думаєш?
— Ну, я вважаю, що він якимось чином міг або раніше приспати жертву та насильно вживити їй чип під шкіру, або...
— ...або він був просто виконавцем, — закінчила Уайт, дивлячись на схему на дошці. — Хтось інший дав йому команду. А він... просто зробив, як наказали. Без запитань.
Я кивнув, задумливо відкинувшись на спинку крісла.
— Щось не сходиться. Цей тип не настільки розумний, щоб так чисто замести сліди. Але достатньо безжальний, щоб забруднити руки. Значить, є хтось вищий.
— Той, хто не лише дав наказ, — додала Уайт. — Але й знав, що саме потрібно сховати під шкірою.
Вони переглянулися.
— Нам потрібен Артем. Терміново. Поки він не зник!
Допрос
Артема доставили ближче до полудня. Він був дуже худий, неохайний, з нервовим підкочуванням губ. Коли його ввели в кімнату, він тримався виклично — як ті, хто занадто багато часу провів наодинці і навчився ховати страх за усмішкою.
Олексій увійшов останнім, повільно, ніби все ще зважував, чи варто починати розмову. Він мовчав, дивлячись прямо в очі Артему. Той опустив погляд першим.
— Присаджуйся, — кинула Уайт. Артем сів. Олексій — ні.
— Розкажи мені про чип, — холодно промовив Олексій.
— Який чип? — спробував усміхнутися Артем. — Я поняття не маю, про що ви...
Глухий стук. Олексій різко схопив його за комір, притиснув до стіни так, що той ледь не задихнувся.
— Не починай, — прошипів він. — Вона померла. Зрозумів? Її вбили, як собаку. І ти частина цієї історії. Не треба мені ігор.
Артем захрипів, але не опирався. Його обличчя побіліло.
— Добре! Добре... — прохрипів він. Олексій відпустив, і той осів на стілець. — Я не знав, хто вона. Мені прислали дані. Координати, номер. Просто сказали, що треба. Снодійне в каві, мікрочип — це була інструкція. Анонімна. Все через зашифрований канал. Оплата криптою. Без імен. Я робив. Просто робив. Мені не давали вибору.
— Хто присилав? — різко промовив Олексій, у пориві якоїсь люті.
— Я... не знаю. Ані імені, ані обличчя. Лише іконка та фрази. Голос — і то синтезований. Як бот.
— Ти не думав, кому може знадобитися вживляти молодій жінці чип?
— Я не ставив запитань... бо одного разу вже ставив. Після цього мого напарника знайшли мертвим. Я не герой. Просто хочу дожити свій вік у грошах і, як завжди, щасливим...
Вечір. Повернення додому.
Пізніше, уже ввечері, Олексій повертався додому. Машина їхала повільно, місто тяглося повз, немов він спостерігав за ним крізь мутне скло. Лобове скло запітніло зсередини, і йому не хотілося його витирати — все одно нічого важливого не побачить.
Коли він увійшов у квартиру і зачинив за собою двері, тиша вдарила по вухах. Він увімкнув світло, але в коридорі лампа мигнула. Йому здалося, що у цій спалаху хтось мелькнув за його спиною. Він обернувся — порожньо.
І тоді почалося.
— «Ти завжди був слабким, Льоша.»
Жіночий голос. Чіткий. Живий. Знайомий.
Він завмер. Звук йшов немов ізсередини голови.
— «Ти думаєш, ти когось рятуєш? Ні. Ти просто знову біжиш. Як тоді. Коли я кричала, а ти пішов.»
Серце калатало. Він сперся на стіну, але це не допомагало, він повільно сповзав по стіні.
— Замовкни...
— «А пам'ятаєш ту зиму? Коли я сиділа на підлозі в крові, а ти дивився і нічого не зробив? Ховався за своїми руками. Ховався за наукою. Як боягуз.»
Він затиснув вуха. Голос тепер звучав прямо у нього за плечем.
— «Ти хотів забути, але це ти вбив мене. Не руками — бездіяльністю. Ти так само мовчав тоді, як мовчиш зараз, коли жінка вмирає під ударами.»
Йому стало холодно.
Олексій схилився, важко дихаючи, долоні тремтіли. Вечір знову погрузився в тишу. Але він знав — це не кінець. Це лише початок.
Минуле почало стукати у його двері.