Судмедэксперт. Всё в тайнах.

Ранок. Йдучи дорогою в безлюдному місці, я думав, що чекає мене сьогодні. Чергове тіло, яке стане ще однією рискою в купі інших справ? Чи знову те серійне вбивство, що триває вже кілька місяців? Чи буде воно жорстоким, чи все відбудеться за звичною схемою?.. З цими тяжкими думками я дійшов до місця призначення. Звернувшись до офіцера, який стояв до мене спиною, я вирішив дізнатися, де тіло.

— Міс Уайт, знову доброго ранку. Не думав, що ми побачимося так швидко.

Я усміхнувся, хоча момент був абсолютно для цього невідповідний. Дівчина, що стояла спиною, обернулася до мене. Її азійська зовнішність, як і вперше, вразила мене прямо в серце, мов стріла: гострі вилиці, миле обличчя, яке розплилося в легкій іронічній усмішці.

— Привіт, Льош, — відповіла вона і знову втупилася в папери, занотовуючи щось.

— Що в нас цього разу? — я намагався вловити поглядом серед каміння й кущів те, заради чого мене підняли настільки рано, що я навіть не встиг випити улюблену каву.

— Тіло жінки, на вигляд років двадцять. Надто вже понівечене... не для слабких нервів і дитячої психіки.

— А ми вже давно не діти, міс Уайт, — відповів я, натренованими рухами натягуючи рукавички, перевіряючи інструменти. — Отже? Де саме?

Чорноволоса дама вказала пальцем на схил униз, дуже різкий схил...
Я, вирішивши поглянути згори, витягнув шию і присвиснув.

— Уфф... а не могли б вони залишити тіло тут, замість того щоб кидати його вниз?

— Ну, мабуть, хотіли замести сліди. Але, як бачимо, не дуже добре вийшло. То що, спустишся сам, чи викликати тобі вантажний кран? — дівчина ледь хихикнула, спостерігаючи за моєю реакцією.

— Навіщо кран? Тут має бути стежка... — я обійшов схил і вигукнув: — А ось і наш спуск!

Я крок за кроком обережно спускався вузькою стежкою, яка вела вниз, гублячись у густих заростях. Кущі хапали за одяг, наче намагалися втримати, не пускаючи далі. Та за десять хвилин я таки дістався до місця призначення.

Присівши навпочіпки й поставивши криміналістичний чемодан, я розпочав огляд того, що ховалося під чорним пакетом. Стояв над тілом, наче над загадкою, яку не хотів знати, яка вже встигла набриднути.

Жінка. Років двадцяти. Хрупка фігура на холодній кам'янистій землі здавалася майже прозорою. Але саме крихкість робить руйнування особливо чудовиським. Я повільно зняв чорний пакет і глянув на те, що залишилося від її обличчя.

Череп — мов фарфор, кинутий об підлогу. Множинні переломи, неприродні лінії на чолі, скронях, потилиці. Кістки розходилися шматками, як стара штукатурка. Я м'яко торкнувся краю зруйнованої тім'яної зони, відчуваючи крізь рукавичку легке тремтіння власної руки.

Всередині — масивне крововилив. Густе, темне, воно глибоко просочило тканини мозку. Я нахилився ближче, відсторонено відзначаючи ознаки набряку. Тиск був високим. Різким. Мов удар блискавки. Смерть настала швидко, але не миттєво. І точно не безшумно.

На шиї — характерні сліди тиску: фіолетові смуги, подряпини від нігтів, вдавлені пальці. Ознаки механічної асфіксії. Удушення. Він бив її... і душив водночас.

— Тобі було боляче, — прошепотів я, більше самому собі, ніж їй.

Я зафіксував: гостра травматична енцефалопатія, набряк мозку, зупинка дихання. Сухо. Точно. Беземоційно. Але переді мною лежала не формула. Не випадок. А історія.

Історія звіра, що ввірвався в особистий простір жінки й не просто вбив — знищив її. Без жалю. Без страху.

Я підвівся з колін, зняв рукавички й затримав погляд на безмовній постаті. Я знав: це тільки початок.
І, можливо, цей звір ще не закінчив.

— Ну що там?

Голос дівчини позаду прозвучав, мов ніж у спину, змусивши мене ледь не підскочити. Розвернувшись, я видихнув:

— Фух, ви мене добряче налякали...

— Живих треба боятися, а не таких випадків, коли вас лякає голос за спиною. То що маємо? — дівчина кинула погляд через моє плече.

— Все дуже просто: причина смерті цієї жінки — черепно-мозкова травма з множинними переломами кісток і масивними крововиливами. По суті, її голову перетворили на мішок з тріснутими уламками. Більше скажу після експертизи, але ви й так це знаєте.

Дівчина кивнула й наказала прибрати тіло.
Я ж швидко й мовчки зібрав свої речі. Не любив затримуватися на таких місцях після подібних відкриттів — не через страх, а через відчуття, ніби тиша починає говорити.

Планшет із записами я поклав у шкіряний чохол, змінив рукавички, стягнув маску під підборіддя й, застібаючи куртку, вийшов на стежку, якою спускався раніше. Біля машини вже чекали знайомі обличчя. Без слів ми рушили далі.

Відділок зустрів нас неоном, флуоресцентним світлом і запахом дешевої кави з автомата в кутку. Я пройшов крізь хол, кивнувши черговим, і попрямував сходами нагору. Ліфт у таких місцях завжди зламаний.

— Льош! — гукнув знайомий голос. Я обернувся. Уайт.

Офіцер Дарія Уайт — довге волосся, проникливий погляд і грубуватий голос, який спокійно міг говорити навіть про найжахливіші речі. У руках вона тримала два паперових стаканчики.

— Будеш каву?
— Якщо не з автомата — із задоволенням.

Вона ледь усміхнулася кутиком губ і кивнула у бік свого кабінету. Я пішов за нею, залишивши шум коридору за щільно зачиненими дверима.

У кабінеті було затишніше, ніж можна було очікувати від поліції: м'яке світло, книжки на полиці, карта міста на стіні й легкий аромат кориці від свічки на підвіконні. Я вмостився на стілець, забравши стакан. Кава була гарячою, міцною, трохи гіркуватою — саме такою, якою й повинна бути в подібні дні.

— Ну? — Уайт сіла навпроти, поклавши блокнот. — Розповідай.

Я вдихнув, ніби збирався з думками перед операцією.

— Жінка. Череп — у друзки. Я не перебільшую, Уайт. Це не просто удар. Це... знищення. Множинні переломи, масивне крововилив, сліди удушення. Думаю, він бив її й душив водночас. Техніка не любительська. Це лють. Цілеспрямована. — Я зробив ковток кави. — І знаєш, що дивно? Вона, здається, була абсолютно спокійна... аж поки не вирушила до раю. Ну, або до пекла.

— Отже, вона його знала, — спокійно відказала Уайт, записуючи щось.

— Або ж боялася настільки, що навіть не встигла злякатися, — додав я.

На мить у кабінеті запанувала тиша. Лише рідкі краплі дощу все ще стукали по підвіконню.

— Думаєш, він уже робив таке? — запитала вона.

Я глянув у чашку. Пар від кави піднімався вгору, наче дим від згарища.

— Думаю, це не початок. І точно не кінець...

Дарія повільно піднялася з крісла, підійшла до дошки, де вже висіли фотографії місця злочину, й прикріпила знімок розтину.

— Якщо він зробив це один раз, — промовила вона, не озираючись, — значить, він або затаївся... або вже вибрав наступну.

Я відкинувся на спинку стільця, вдивляючись у відблиск кавової гущі на стінках стакана.

— Є один момент, — промовив я наче між іншим. — Поки оглядав тіло... знайшов під нігтями жертви волокно. Дуже специфічне. Чорна синтетика, схожа на дорогу тканину від рукавичок. Такі зазвичай носять не аматори, а ті, хто знає, як не лишати відбитків.

Уайт різко обернулася, примруживши очі.
— Ти впевнений?

Я кивнув.
— Відправив на аналіз. Але є ще дещо. Під шкірою в неї — мікрочип. Старий, але ще активний. Вона навіть не знала про нього. І він був встановлений не з медичною метою.

У кабінеті стало холодніше, наче протяг пробіг кімнатою, хоча вікна були щільно зачинені.

— Ми маємо справу не просто з убивцею, — тихо сказала Уайт. — А з тим, хто стежив. Чекав. Підбирався близько.

— А тепер, — додав я, підводячись, — він може бути будь-де. І дивитися на нас. Просто зараз.

У ту ж секунду в коридорі, під стелею, де всю ніч миготіла лампа, пролунав короткий тріск. Світло згасло.
А потім знову спалахнуло.

Але вже наче трохи тьмяніше.