Пролог
Ця ніч була жахливою. Я не зімкнув очей — не через кошмари, а через реальність. Під вікнами моєї багатоповерхівки хтось безкінечно шумів: грюкали дверцята машин, верещали гальма, і хтось, здавалося, наче навмисне бив по смітниках. Час від часу в темряві спалахували світлові відблиски — то фари, то ліхтарі, що зривалися в неритмічний танець. Кожен спалах різав мені очі, мов лезо.
Я лежав на спині, втупившись у стелю, а ці короткі спалахи нагадували мені щось знайоме. Таке часто трапляється, коли я намагаюся заснути — мій мозок повертається туди, де миготливе світло — це не вулиця, а лампа над металевим столом. Де кожен кадр світла підсвічує те, чого інші воліли б не бачити.
У моїй роботі атмосфера рідко буває рівною. Розтин, як це не дивно, не найстрашніше. Значно тривожніше — коли на столі лежить тіло, яке не мало б тут опинитися. Без документів. Без історії. Лише синці, розрізи і невпинне, дзвінке питання: що ж із ним зробили?
Я підвівся з ліжка, ніби й не ночував зовсім. Дощ за вікном дужчав, стукав по склу, наче хтось відчайдушно благався всередину. Пальці самі знайшли кнопку на кавоварці, знайомий гул приладу пролунав у напівтиші. Незабаром мені належало їхати на місце події. Телефонували з поліції — знайдено тіло. Дивне. Без слідів насильства. Але... щось було не так.
Я відчув це одразу.
Іноді я думаю, що тіла говорять. Не вголос, звісно. Але якщо дослухатися — можна почути більше, ніж каже слідство. І сьогодні, відчуваю, мені судилося розмова, після якої я вже не буду тим самим.
Бо є такі знахідки, після яких навіть у мертвих залишаються таємниці.