Частина 1
Я, звичайно, цього не пам'таю, та зі слів нашої няні, ми з братом, з дитинства були нерозлучні. Не могли спати один без одного, як тільки нас розлучали, ми починали голосно плакати, і переставали тоді, коли знову опинялися разом. Брат не їв, доки не поїм я. Ми навіть повзати почали разом і одночасно почали ходити, іще невпевнено, та вже тримаючись за руки.
Та, як не вірити в ці слова, якщо ми і досі не розлучаємося, скрізь разом, граючись, бешкетуючи і навіть коли їмо, під столом тримаємось за руки, що правда, братові прийшлося навчитися їсти лівою рукою, та думаю, ця навичка буде колись корисною, от тільки, не спимо разом, нас розвели по-своїм кімнатам після того, як плач перестав бути безвідмовним засобом отримати бажане. Та кімнати наші поруч і їх з'єднує таємний прохід, який ми знайшли з братом, в черговій вилазці по замку, от ми і попросили, щоб нам дісталися ці кімнати.
Про нашу знахідку не знав ніхто, адже це старий замок і таємних ходів тут безліч, і я сумніваюся, що хтось знає про всі проходи та коридори.
Крім цього, ми знайшли іще декілька ходів, які нам доволі пригодилися. Один вів з коридору, що біля наших кімнат, до кухні і через нього ми часто таємно переносили солодощі до себе в кімнату. Іще один, під замком і виводив аж в місто. Ним ми поки що не користувалися, не було потреби. І останій, в порожній зал, в східному крилі, де ніхто не жив.
Та повернемося до наших кімнат, так як ми мали прохід між ними, тому часто ночували один в одного, ну як часто, майже завжди, адже, коли ми були окремо, нас мучили кошмари. Та, для дорослих вони чомусь, не були достатньою причиною, щоб ми спали разом, а для нас це було більш ніж достатньо, тай взагалі, разом було краще, затишніше .
***
Ще один важливий період настав тоді, коли нам виповнилося шість, брата мали віддавати навчатися. Ні, його нікуди не відправляли, вчителі приходили сюди, в замок, та нас би розлучили, адже навчання в брата би займало майже весь час, бо в майбутньому він мав стати королем, а я би була сама, адже дівчаток починали пізніше навчати. Тай яке то було навчання: флористика, танці з музикою і малювання, оце й все, і не вміли принцеси, ні читати, ні писати, тай навіщо їм це, замість підписа можна галочку поставити. Ні,я не хотіла такого навчання, прикладу старших сестер вистачило, не хочу бути пустоголовою лялькою, яка тільки й те робить що про сукні і прикраси говорить. Я хотіла навчатися з братом, та хто б мені це дозволив.
Тому я і сиділа у кріслі та плакала.
-Що сталося Юкі, хто тебе образив? -спитав Рен, обіймаючи мене.
-Я хочу навчатися з тобою -шмигнула я носом.
-І ,що тобі заважає?
-Ірен сказала, що батько не дозволить, бо це не личить принцесам, -і я заплакала сильніше.
-Ну-ну заспокойся, не плач, я попрошу батька і він дозволить.
-Правда?
-Правда. Я даю слово. А тепер на ось, витри сльози, а я піду з батьком поговорю.
-Дякую. Рен, ти найкращий, - я підстрибнула і обняла його.
Я була впевнена, що все буде добре, адже Рен дав слово, а він завжди дотримує його, а іще він не любив як я плачу і завжди карав кривдників та і я також як би це смішно не звучало, намагалась захищати його, хоч він і майже ніколи не плакав, тільки коли був малим, адже він хлопець, а хлопці повині бути сильними і не повинні плакати.
***
Рен як завжди, здержав своє слово і вже ввечері Ірен сказала що з завтрішнього дня я можу вчитися разом з братом, та щоб не сміла йому заважати. От дивна, як я можу йому заважати, я ж теж буду вчитися?
Як брат вмовив батька, я не знала, може подіяло те, що просив його первісток , чи те, що син від коханої, та головне, що подіяло. Батько до нас з братом, не був ніколи суровий навіть поблажливий , але він ніколи не показував своєї любові до нас, можливо через те, що через нас померла його кохана, та хто знав. Та й і ми, не відчували якоїсь любові до батька, може через відсутність його любові, або через те , що повторно одружився. Ні, він носив траур два роки, але радники наполягали на тому, що в короля не може бути лише один син , а якщо щось станеться, країна залишиться без короля. Та він міг відмовитися ,адже він король ,отже сам так вирішив.
Швидше за все, напевно через другу причину, адже цим ,він зрадив нашу матір, хоч ми і її не знали, та все ж. Можливо ми б мали поспівчувати сестрам, адже те саме було з ними, та і їх мати померла не сама, її стратили , але нам було все одно на них, ми любили лиш один одного і цим все сказано. Ні до кого іншого , ми ніжних почуттів не мали хоча, можливо, лиш до няні яка нас виховала була невелика прив'язаність.
***
Навчатися мені сподобалося, хоч і було доволі незвично і злегка важкувато, від того, що потрібно було майже весь час сидіти і вчити. Та мені було цікаво, особливо подобалося слухати про наш світ, що де росте, хто де живе і чим славиться та чи інша країна . А от, що мені ніяк не давалося, так це рахунок, ні спочатку все було нормально, та потім не задалося, я краще цілу сторінку прочитаю ніж вирішу одну задачу . Та відставати від брата не хотілося, навпаки хотілося бути врівень, а то і кращою, і довести всім, що дівчата не слабші, особливо сильним це бажання стало після підслуханої мною розмови.
Того дня на заняття я йшла сама, бо брата затримав батько для розмови, а мені не хотілося спізнюватися, от я і пішла сама, а біля кабінету, я почула голоси і зупинилася послухати.
-Не розумію, що за примха принца, щоб принцеса з ним навчалася. Як взагалі таке дозволили?-я впізнала голос нашого вчителя з рахунку, маленький, старий, зморщенний сморчок, схожий на гобліна з казок, які ми читали з братом. Він неймовірно мені не подобався, бо дивився на мене як на пусте місце.
-Говорять сам король це дозволив,-цього голоса я не знала.
-Навіть якщо король той й що, це дівчинка, а вони по своїй природі ні на що не здатні крім музики і танців, а тут наука,- далі я слухати не стала , а швидко побігла до себе.
На урок я так і не пішла, а сиділа в себе в кімнаті і плакала, та вже через десять хвилин зрозуміла, що це безглуздо . Сльозами я собі не поможу, навпаки, покажу, що вчитель був правий, отже потрібно заспокоїтися і взяти себе в руки.
До вечора я сиділа за книгами і відірвалася лиш тоді коли скрипнула потаємна дверця і в кімнату увійшов Рен.
-Я чув ти сьогодні не була на занятті.
-А тобі що?-я злегка була сердита на нього через те що він не прийшов до мене, коли я не з'явилась на заняття.
-Вибач, що раніше не зайшов, я не знав про це бо був у батька і він лиш тепер мене відпустив, тоді я і дізнався.
-Я не серджуся на тебе.
-Ну- ну, я бачу, а хто моську насупив.
-А от і не насупила.
-Насупила, насупила ,-сказав брат і кинувся мене лоскотати .
Ми каталися по ліжку, лоскотали один одного і сміялися наче скажені, а коли видохлися:
-Може скажеш, що сталося? Ти б так просто не пропустила заняття, вони тобі подобаються ,навіть більше ніж мені.
-Я дещо почула і тому...
-Розказуй,-сказав Рен і взявши щітку почав, наш щовечірній ритуал- розчісувати мені волосся. Воно в мене довге, густе і жахливо неслухняне. Одного разу воно мене так взбісило, що я сказала що обріжу його, та брат не дозволив, сказавши що сам буде його розчесувати і ,от тепер це стало нашим маленьким ритуалом.
-Вчитель Берон вважає, що я ні на що не здатна і моє навчання, лиш твоя забаганка, яка, він сподівається, скоро пройде.
-Да як він посмів! Я йому...
-Не треба Рен, якщо ти це зробиш сам, то лише підтвердиш його слова, а так я сама йому все докажу, що я нівчому не гірша від тебе. Ти мені допоможеш?
-Звичайно, що потрібно робити?
-Давай закінчуй і дещо мені поясниш.
***
З того часу, я майже весь свій час почала присвячувати навчанню, а якщо щось не знала, то питала в брата і зовсім скоро, стала навіть краща за нього, особливо в рахунку.