Дисонанс
Я почула перші акорди щедо того, як побачила його. Холодний, технічно бездоганний риф прорізав повітря, як скальпель-шкіру. Чіткий, впевнений, зухвалий. Я знала цей стиль. І знала, кому вінналежав.
- Ні, тільки не він...- прошепотіла я скрізь зуби, міцніше стиснувши футляр своєї гітари. Максим Коваленко. Легенда університетськихбатлів, нахаба, егоїст, гітарист із руками диявола і его, більшим за сцен,на яких він виступав. Ми зним як мінор та мажор, як крик та тиша. І що найгірше – нас знову поставили разом у дует.
Я увійшла до аудиторії, і наші поглядизустрілися. Він посміхнувся. Так як завжди – із викликом, як удар об струну.
- Привіт, Діано. Чи готова знову пограти?
- Розслабся ,Коваленко. На цей раз ти не зможеш заглушити мене своїми дешевими трюками.
Я не знала тоді, що цей дует стане непросто двобою. Що між цим гнівом та суперництвом почне проростати щось зовсім інше. Що кожна наша репетиція – це не просто музика. Це буде війна. І танець. І...щось глибше.