Сонячні молитви
Так сталося, що часом я гублюсь
У вирі дивних хаотичних дум
Немовби-то над прірвою хилюсь…
Молюсь…
Кому?
Чи чують небеса?
Кому в траві виблискує роса?
Для кого вітер листям шелестить?
Шумить, співа, бушує синє море?
В чиїх руках зазеленіє поле,
Де, мріючи, чиясь душа лежить
І птаха спить?
Так можеш тільки ти.
І нащо люди вішають хрести,
Твій труд віддаючи вогню?
Твоїх дітей лишаючи притулку?
Замість садів стоять брудні провулки,
Замість морів — розбиті крейсера,
Замість лісів — криваві полігони.
Давно пора.
Нам вже давно пора
Стирати кимось зведені кордони,
Ламати їх старі залізні трони,
Богів забути. Їх уже нема.
Вони пішли з тих пір, як народились.
Їх не було. Було в нас лише ти.
І тільки ти. І ти чомусь лишилось.
За стільки літ так ясно розгорілось.
А ми вигадуєм невидимих богів…
Я бачу крізь дощі твій чистий промінь
І помолюсь тобі про теплий день,
Серед пісень почую тихий гомін,
Лишивши спомин про зелений світ,
Який уже давно забули люди.
Вони усюди.
І тільки у цю мить
Я чую лиш як вітер шелестить.
Тебе одне я бачу у віконце.
І лиш тобі молитимуся,
СОНЦЕ.