Зсув
Софія прокинулася посеред ночі, відчуваючи, ніби повітря в кімнаті стало густим і липким. Вона спробувала зрушити ковдру — але руки не слухалися, наче їх хтось міцно тримав знизу.
Навколо темрява була не просто відсутністю світла — вона рухалася, тяглася і переповзала по стінах, ніби жива. Кожен звук, навіть найменший, був гучним і спотвореним.
Вона відчула, як кімната раптом змістилася — стіни почали ніби нахилятися, стеля опускалася все нижче, а підлога розпливалася під ногами. Знайомі речі ставали чужими і химерними: шафа розтягнулася, дзеркало розкололося, і в ньому замість відображення — чорна порожнеча.
---
В коридорі лікарні світло миготіло, створюючи зони повної темряви і різких спалахів. Софія почувала, як простір розривається на шматки — коридори ніби перетворювалися на нескінченні лабіринти. Вона бачив тіні, які не належали жодній людині, вони зупинялися й дивилися на неї, а потім зникали, розчиняючись у повітрі.
Її телефон, що зазвичай був з нею, раптом заговорив чужим голосом, нашіптуючи слова, які не мала сенсу розуміти, але вони різалися в душу, немов скальпель.
---
Підвал, куди вона колись спустилася за відповідями, тепер був зовсім іншим місцем. Стеля здавалася вищою, а стіни — більш кривими. Відчуття часу зникло — Софія не могла сказати, скільки вона там перебуває.
Там вона знайшла стару фотографію — на ній була вона сама, стояла поруч із Марком і Лізою, але їхні обличчя були змащені, як розмиті фарби на полотні.
Раптом із темряви вийшла та сама жінка з озера — її обличчя було майже прозорим, очі — чорними, як безодня.
---
Софія крикнула, але голос загубився в порожнечі. Вона зрозуміла, що світ, у якому вона жила, починає “зсуватися” в інший вимір, і якщо не знайде вихід, то залишиться там назавжди.