Прибуття
Нічний поїзд прибув до станції із запізненням. Софія вийшла на перон і одразу відчула, як мороз обпік їй щоки. Повітря тут було важким, з крихітними голками снігу, що втикалися в шкіру, наче намагаючись залишити сліди.
Місто здавалося безлюдним. Ліхтарі тьмяно світили крізь завісу снігу, розмиваючи контури вулиць. Її валіза тихо шкребла по обмерзлих плитках, коли вона пройшла кілька кроків до стоянки таксі.
Водій був мовчазним, з обличчям, у якого важко було вгадати вік. Коли вона назвала адресу психіатричного центру, він подивився на неї у дзеркало заднього виду довше, ніж це було потрібно.
— Ви впевнені, що вам туди? — запитав він тихо, ніби боявся, що їх хтось підслухає.
Софія кивнула, і він більше нічого не сказав.
Машина їхала вузькими засніженими вулицями, які все рідше освітлювали ліхтарі. Потім дорога вийшла за межі міста, і світло зникло зовсім. Лише фари виривали з темряви дерева, обважені снігом, та білі снігові кучугури, що світилися, мов тіла, загорнуті в саван.
За кілька хвилин крізь туман і сніг почав вимальовуватися силует будівлі. Старий кам’яний маєток стояв на пагорбі, спиною до озера, і здавався гігантською чорною печаткою на білому полотні зими. Вузькі високі вікна світилися жовтим, але це світло не виглядало теплим — швидше тьмяним і втомленим.
Таксі зупинилося перед масивними кованими воротами. Водій не виходив, тільки вимкнув двигун і дивився вперед.
— Бажаю удачі, — нарешті сказав він, і це прозвучало не як побажання, а як прощання.
Вулиця була майже порожня, лише рідкісні силуети проходили, кваплячись додому. Вона глянула вгору — ліхтарі тремтіли в темряві, і кожен був ніби острівець тепла у нескінченному холодному морі.
Ворота відчинилися повільно, із протяжним скрипом. Софія пройшла подвір’ям, і її кроки лунали глухо в цій тиші, наче їх ковтали сніг і темрява.
— Ви Софія? — низький чоловічий голос змусив її озирнутися.
Перед нею стояв худий чоловік у темному пальті, з гострим профілем і примруженими очима. Він тримав у руках темно-синю папку.
— Так, — відповіла вона.
— Мене звати Аркадій, я адміністратор центру. Прошу за мною.
Вони рушили вузькою дорогою, що вела до темної громади будівель на горизонті. Коли вони вийшли з міського району, перед Софією з’явився він — Психіатричний центр ім. Глуховського. Місцеві називали його просто Маєток.
Колись це була розкішна садиба кінця XIX століття: високі вікна, башта зі шпилем, різьблені кам’яні деталі. Тепер фасад здавався похмурим, вікна — темними, а дах, вкритий снігом, нагадував застиглі хвилі.
Озеро було зовсім близько. Чорне дзеркало, вкрите кригою, розтягнулося до самого горизонту. Поверхня була настільки рівна, що нагадувала скло. Софія відчула, як усередині щось холоне — без причини, просто від погляду на цю бездоганну, неживу рівнину.
— Тут тихо, — сказала вона, намагаючись розрядити атмосферу.
— Інакше пацієнти не витримали б, — відповів Аркадій. Він не дивився на неї, лише на озеро. — Але іноді… тут занадто тихо.
Вони увійшли у високу залу. Усередині пахло старим деревом, ліками і ще чимось важким, металевим. Десь далеко лунав дзвінок — рівний, беземоційний.
— Це сигнал вечірньої перевірки, — пояснив Аркадій. — Ви почнете завтра. Сьогодні відпочиньте.
Він провів її довгим коридором, у якому лампи під стелею моргали, ніби хтось невидимий доторкався до проводів. Кімната була маленька, з вузьким ліжком і вікном, що виходило прямо на озеро.
— Якщо почуєте тріск льоду, не лякайтеся, — сказав Аркадій перед тим, як вийти. — Тут це звично.
Коли двері зачинилися, Софія лишилася сама. Вона притулилася чолом до скла — і в ту ж мить їй здалося, що під товщею криги щось рухнуло. Повільно, важко.
Її пальці змерзли від дотику до вікна, і вона відійшла. Лягла, але довго не могла заснути.
А десь далеко, під озером, наче хтось тихо постукав.