Клятва на крові

«На уламках ненависті вони знайшли не примирення, а полумʼя, якого не здатні загасити навіть страх і смерть»
———————————————————————————————————

Коридори замку майже порожні. Пізній вечір. Камʼяні стіни вкриті відблисками смолоскипів, їх світло то мерехтить, то гасне, ніби грається з тінями. Десь у віддалені чутно краплі води, які ритмічно падають у холодній тиші.

Герміона йде швидко, притискаючи до грудей три товсті книги. Її кроки чітко відлунюють у коридорі. Вона звикла залишатися у бібліотеці допізна, але цього разу серце чомусь бʼється швидше, ніж зазвичай. Вона сама собі пояснює це втомою.

"Ще трохи — і я доберуся до вежі. Краще б Рон і Гаррі не помітили, як пізно я повернуся. Знову скажуть, що я надто багато читаю..."

Вона повертає за ріг — і раптово стикається з кимось. Книги вислизають із її рук і глухо падають на підлогу. Герміона різко піднімає голову.

Перед нею — Драко Малфой. Його постать виділяється на тлі зеленуватого відблиску смолоскипів. Сріблясте волосся зблискує в напівтемряві. Його очі вузько прищулені, у погляді — щось між насмішкою і напруженістю.

- Малфой...Холодно сказала Герміона.

- Греинджер. Все ще тягаєш із собою половину бібліотеки. Повільно сказав Малфой з тінню усмішки.

Він нахиляється, піднімає одну з її книг, проводить пальцями по обкладинці. Потім кидає книгу назад у її руки. Його рухи зовні спокійні, але в куточках губ тремтить стримане роздратування.

- Краще носити знання, ніж твою пихатість. З викликом відповіла вона стискаючи книги у руках.

- Умієш жалити словами. Для тих, хто виріс серед маглів, це рідкісний талант. Хмикає Малфой, його голос тихий, але з холодом.

Герміона зводить брови. У її очах — обурення, але також... щось інше. Вона на мить ловить його погляд і відчуває, як у грудях стискається.

"Чому він дивиться так? У цьому немає звичної зверхності... більше схоже на... біль? Ні. Це ж Малфой. Він не може..."

Драко завмирає. Його очі ковзають по її обличчю — занадто довго, занадто пильно. Він робить крок ближче. Між ними залишається лише півметра.

- Ти зовсім не така, як вони...Пошепки говорить він, так що вона ледве чула.

Герміона відскакує, книга мало не вислизає з її рук. Її пальці випадково торкаються його руки. Мить — іскра. Обоє завмирають. В очах Драко — здивування, змішане з чимось глибше прихованим.

- Це неправильно. Збитим голосом шепоче вона.

- Так. Після паузи відповідає він також шепотом.

Їхні погляди зустрічаються. У цій тиші чути лише їхнє прискорене дихання. Раптом десь неподалік лунають кроки вартового. Драко різко відходить убік, знову вдягає на обличчя холодну маску.

- Побачимось, заучко. Постарайся не загубиться серед книжок. Відвернувшись з насмішкою сказав він.

Він іде, його кроки швидко губляться в темряві. Герміона залишається стояти з книгою притиснутою до грудей, серце гучно б'ється.

"Чому я відчуваю... ніби щось у мені тріснуло? Його слова... його очі... Це не могло бути справжнім. Але чому тоді я не можу перестати думати про це?"

*Вітальня Слизерина*

Підземелля Слизерина. Кам'яні стіни вкриті зеленкуватими відблисками факелів. Величезні вікна виходять у Чорне озеро: крізь товщу води повільно пропливають тіні, від чого атмосфера здається ще більш гнітючою. У каміні потріскує вогонь, але навіть він не додає затишку. Усе довкола — холод, темрява і тиша, порушувана хіба що гулким сміхом студентів.

Кребб і Гойл сидять у кутку, кидають кості, щось обговорюють між собою. Пенсі Паркінсон розташувалася ближче до Драко: вона у вишуканій позі, намагається виглядати байдужою, але її очі постійно стежать за ним.

Драко сидить у високому кріслі біля вогню. Його постать напівосвітлена — одна половина обличчя у світлі, інша тоне в тіні. Він підпер голову рукою, погляд спрямований у полум'я. Але думки явно не тут.

- Драко...з тобою щось не так останнім часом. Ти ходиш мовчазний, похмурий. І зараз — дивишся у вогонь, ніби там знайдеш відповідь. Нахилившись ближче говорила Пенсі таким голосом у якому чути наполегливість.

- Не твоє діло Пенсі. Ледь повернувши до неї голову відповів різко Драко.

- Тобі ж потрібен хтось, хто вислухає. Я можу вислухати тебе... Говорила вона ображеним голосом.

- Ні. Не можеш. Перебиваючи холодно відповів він.

Він відвертається від неї. Пенсі сердито стискає губи, але все одно лишається поруч. Вона не хоче втратити шанс бути ближче до нього.

Драко глибше занурюється у власні думки. Його пальці нервово стискають підлокітник крісла. Полум'я відбивається у його очах, і в них спалахує тінь почуття, яке він намагається приховати.

"Її очі... Вони дивляться прямо в душу. Греинджер... Це ім'я я повинен вимовляти з ненавистю. Так мене вчили з дитинства. Так чекає батько. Але чому я відчуваю цей тягар — ніби зраджую самому собі, коли дивлюся на неї?.."

Його обличчя перекошується від злості. Він різко встає, проходжується вздовж кімнати. Мантія змахом розтинає повітря. Кребб і Гойл піднімають голови, але мовчать — звикли, що Драко може зриватися без пояснень.

Він підходить до вікна. За склом — темна вода озера, в якій пропливають гігантські тіні. Його відображення в товщі скла виглядає викривленим, ніби сама темрява глузує з нього.

"Мені треба тримати дистанцію. Треба стерти цей погляд із пам'яті. Але чим сильніше я намагаюся, тим більше вона проростає в мені. Це не слабкість. Це — небезпека. І все ж... я хочу знову побачити її очі."

Драко різко розвертається й прямує до виходу. Його обличчя знову непроникне — холодна маска Малфоя, яку він одягає перед усім світом. За його спиною чутно голос Пенсі:

- Ти ніколи не дивишся на мене так, як дивишся на...неї. З болем у голосі шепоче вона.

Драко навіть не зупиняється. Двері з гуркотом зачиняються за ним. У вітальні на мить запановує гнітюча тиша. Лише полум'я каміну потріскує, відлунюючи його внутрішню боротьбу.

*Спальня дівчат Грифіндору *

Ніч. У башті Грифіндора стоїть тиша, тільки десь далеко чути вітер, що б'ється об кам'яні стіни замку. В кімнаті сплять Джіні та інші дівчата. На їхніх обличчях — спокій, якого бракує Герміоні.

Герміона лежить у ліжку з книгою в руках. Свічка біля тумби вже майже догоріла, віск повільно стікає по срібному підсвічнику. Вона читає, але очі щоразу зупиняються на одному й тому ж рядку, не в змозі просунутися далі.

"Його погляд... Чому він був таким? Ніби хотів щось сказати, але промовчав. У ньому не було тієї звичної насмішки. Там була... тінь. І я відчула її на собі."

Вона кладе книгу на ковдру, закриває очі, але одразу знову розплющує. Серце б'ється швидше, ніж має. Герміона відкидає ковдру й підходить до вікна. За ним — темне небо, розсипане зірками. Місяць відкидає бліде світло на її обличчя.

— Це ж просто Малфой... Чому я взагалі думаю про нього?. Шепоче сама собі дівчина.

Вона стискає підвіконня руками, ніби намагається вхопитися за щось реальне. Але думки все одно повертаються.

"Його очі... Сірі. Холодні. Але на мить вони ніби стали живими. І чомусь мені захотілося зрозуміти — що він приховує. Ні! Це ж абсурд. Він — мій ворог."

Вона відходить від вікна, знову лягає, натягує ковдру на голову, намагається заснути. Але думки про Драко повертаються, мов заборонене закляття, яке не можна зламати.

Герміона лежить у темряві, очі відкриті, на них відблискує світло місяця. Десь у глибині замку, у підземеллі, Драко теж не знаходить сну. Двоє ворогів, розділених стінами, але об'єднаних спільною нічною тишею і тягарем почуттів, яких вони бояться визнати.