Розділ 1. Клятва
Десять років тому
Сонце повільно сідало за горизонт, золотисте проміння лягало на зелену траву, а двоє дітей безтурботно бігали садом. Маленька дівчинка з каштановими кучерями сміялася, намагаючись утекти від хлопчика, який наздоганяв її.
— Гей, Ґрейнджер! Я все одно тебе впіймаю! — вигукнув світловолосий хлопчик, його сріблясті майже біляві пасма розліталися від швидкого бігу.
Це була семирічна Герміона Ґрейнджер. Але не та, якою ви її знаєте. А хлопчик, що мчав слідом, був не хто інший, як Драко Мелфой. Дивно, правда? Адже хто б міг подумати, що колись вони могли бути друзями? Та тоді їхні родини ще підтримували теплі стосунки.
Згодом вони сиділи біля тихого озера неподалік маєтку Мелфоїв. Драко кидав камінці у воду, милуючись колами, що розходилися поверхнею, а Герміона замислено дивилася у вечірнє небо.
— Драко, а ми будемо й далі дружити, коли виростемо? — тихо запитала вона.
Хлопчик повернувся до неї, усміхнувся і впевнено відповів:
— Звісно! Ми будемо найкращими друзями!
— Обіцяєш? — у її голосі звучала тривога.
— Обіцяю, — серйозно сказав Драко. Потім схилився ближче, узяв камінь і легенько надрізав долоню. — Давай поклянемося. Поклянемося на крові, що завжди будемо разом, незважаючи ні на що.
Герміона нерішуче, але все ж повторила його рух. Коли їхні руки з'єдналися, стався раптовий спалах — і все потонуло в темряві.
Коли вона розплющила очі, то почула гучну сварку. Її батьки й батьки Драко кричали один на одного. Драко стояв поруч, опустивши голову, а на його обличчі була суміш страху і сорому.
— Ви навіть не уявляєте, що накоїли! — кричала мати Драко, а батьки Герміони дивилися на доньку з осудом.
— У нас немає вибору... — тихо мовила мати Герміони. Вона підняла паличку й спрямувала на доньку. — Пробач, люба.
Закляття стерло пам'ять Герміони, і вона знепритомніла. Те саме зробили й батьки Драко. І останнє, що пролунало того вечора:
— Сподіваюся, вони ніколи цього не згадають, — холодно сказав Люціус Мелфой.
⸻
Наш час
Сімнадцятирічна Герміона Ґрейнджер сиділа в бібліотеці Гоґвортсу. Її кучері злегка спадали на плечі, обрамлюючи рішуче обличчя. Вона, як завжди, була занурена у книжку, не підозрюючи, що її минуле приховує таємницю, яку стерли навіть із її пам'яті.
Та спокій перервав холодний, насмішкуватий голос:
— О, Ґрейнджер знову за книжками. І хто б сумнівався?
Високий юнак із крижаним поглядом стояв у проході. Драко Мелфой. Його слова завжди були отруйними, а усмішка — глузливою.
— Заткнись, Мелфой! — прошипіла Герміона, піднявши голову.
— Не смій мені наказувати, Ґрейнджер, — відказав він, наблизившись.
Їхні погляди зустрілися. Ворожість між ними була очевидною, та ніхто з них не міг пояснити, чому ця ненависть здавалася такою... незрозумілою.
⸻
Вечір у Ґрифіндорській вітальні
Полум'я у каміні грало відблисками на стінах. Герміона сиділа у кріслі з книжкою, тоді як Гаррі й Рон удесяте за вечір билися у чарівні шахи.
— Гермі, ти якась задумлива. Що сталося? — запитав Рон, придивляючись до неї.
— Нічого особливого. Просто знову той напівдурень Мелфой не дає спокою, — буркнула вона, не відриваючись від сторінки.
Рон напружився. Він давно був закоханий у Герміону, але не наважувався сказати їй про це. Гаррі лише кинув на друга хитрий погляд і підбадьорливо штовхнув його у плече.
— Я піду спати, — сказала Герміона, закриваючи книжку. — Добраніч.
— Добраніч, Гермі! — хором відгукнулися друзі, але вона вже зникла за дверима.
У дівочій спальні панувала тиша. Джіні солодко спала у своєму ліжку. Герміона зітхнула, глянула у вікно, де сяяв місяць, і вклалася спати, навіть не здогадуючись, що минуле зовсім скоро постукає в її життя.