Персикова троянда. Оригінал. Українською
Молодий чоловік, з рудим коротким волоссям і бородою, нешвидко, але впевнено йшов по невитоптаній стежці вздовж річки. Вже давно потемніло і на село опустилася якась неприємна в’язка прохолода, тому статному пану перед виходом довелося накинути чорне пальто, яке тепер чіплялося за кожну гілку на своєму шляху і це неабияк бісило хлопця. Але насправді єдине, що могло дратувати крилося в ньому ж, в його голові. Вже тисячі й тисячі разів дурний сон минувшої ночі повертався й опановував всі його думки й дії. От і зараз: кінець серпня, ніч, з кожним кроком приминається зелена трава, десь далеко чути іржання коня, а перед очима все одно той проклятий сніг. Сніг і засушений жасмин на ньому… і вона, зовсім не по погоді одягнена, лежить, здається, бездиханно. І він, Роман, так само нешвидко і впевнено підходить ближче і ближче, але все ніяк не може навіть заглянути їй у вічі, навіть зрозуміти не може відкриті ті зелені краплини на її обличчі чи ні. І лютує через це.
Бісить, бісить, бісить! Знову вона потрапить в якусь халепу, знову її треба буде рятувати, знову вона прийде в його дім і попросить – він не відмовить. Або навіть гірше: вона вв'яжеться в щось і через свою гордість буде мовчати до останнього , а він дізнається, коли буде вже пізно. І знову бісить! Гордість її бісить. Самовпевненість бісить. Вона вся його бісить. Він може відмовити їй у допомозі, може не пустити до себе, може ігнорувати. Але ж допомагає і пускає. Яке йому взагалі до неї діло? У неї є наставниця, є подруги – нехай вони всі й допомагають.
Роман майже запевнив себе зупинитися, повернутися і піти додому, але все ж зупинився він лише у своїх думках. Той сніг з жасмином заховав кудись далеко (хоча через десяток хвилин перед очима знову побіліє) і, осмикнувши пальто, продовжив свій шлях.
Срібне місячне світло показувало шлях та вихоплювало найголовніший інвентар: білосніжний череп рогатої худоби в правій руці чоловіка і персикову троянду – в лівій. Ще пару кроків і перед карими очима замаячив місток. Ще кілька десятків метрів, набір не надто важких послідовних дій – і вона в безпеці. Вже коли він впевниться, що їй нічого не загрожує, тоді почне ігнорувати. Так, то добра ідея. Жаль тільки, приречена на провал.
Місяць повністю сховався за хмарами, коли рудий дійшов до місця призначення. Далеко від очей простого люду, серед хвойних лісів (які не так просто знайти в центральній Україні) на вершечку пагорба було обжите непогане місце для вогнища. Невелике заглиблення у виступі грунту мало форму котла і з усіх сторін захищало від вітру і непрошених очей. На вході завжди були обережно складені гілки сухостою для розведення вогнища, а під одною зі стінок розмістилася імпровізована лавка з товстелезної колоди.
Роман обережно поклав череп кози на кострище, а троянду на лаву. Він повільно закрив очі й пару разів глибоко вдихнув та видихнув. Потім повільно і спокійно зняв пальто, ще пару разів розмірено зітхнув, прислухався до тиші та, впевнившись, що нікого поряд немає, почав розводити вогонь. Хлопець доволі довго майстрував конструкцію під полум’я: круг з гілляччя, з чотирьох сторін обкладений камінням, а посередині в повній тьмі світився череп. З кишені штанів рудий витягнув коробку сірників. Мить – і сухі гілочки одна за одною загоряються. Варто йому зронити пару нерозбірливих слів – вогонь стає сильнішим та яскравішим. Молодий чоловік підводить очі від гілля, що поступово перетворюється в жаринки. Світло полум’я золотить голки сосон і норовить пробратися глибше в ліс. Десь в цій глибині заховано будиночок тої, чиє життя зараз рятує Роман, а вона, мабуть, навіть не здогадується, що в небезпеці і, що знову саме він їй допомагає. Але це тільки на краще.
Хлопець тим часом уже підвівся з колін і, з трояндою в руках, стоїть над вогнищем, яке встигло осмалити білосніжний череп. Ще хвилинку він роздумує чи потрібно йому це все взагалі. Начебто простий ритуал, ніякої шкоди… Ніякої шкоди нікому, крім нього. Через пару хвилин він може фактично віддати свою душу Скарбнику. Це не означає, що він одразу помре, ні. Але навіть після спокійної смерті в далекій старості, всю вічність бродити по землі і допомагати Скарбнику захищати багатства – не те, чого хоч хтось хоче. Проте, те зеленооке створіння, яке його так бісить, буде під строгим наглядом і більше ніколи не втрапить в халепу. Вибір здається важким лише на перший погляд, насправді ж рішення вже давно прийнято, а ці символічні роздуми лише спосіб нагадати собі, що саме станеться через хвильку.
Рудий підносить троянду до самих губ і починає нашіптувати щось нерозбірливо, але упевнено. З квітки пелюстка за пелюсткою летять слова і падають прямо у вогнище. Вони моментально обліплюють череп і присихають до нього. Коли остання пелюстка падає у полум’я, все тіло Романа пронизує нестерпний біль, проте триває це лиш мить. Все вдалося. Хлопець полегшено зітхає, одягає пальто, кидає останній погляд на вогонь і спішить піти геть. Один, другий, третій крок… Він тільки і встигає відійти буквально на кілька метрів від входу в котел, як бачить її з кошиком повним квітів жасмину. Розмови ніяк не уникнути, не той час, не те місце. Зеленоока красуня Марта перша заводить розмову:
- Рома? Четверта ранку, що ти тут робиш?
- Тебе вичікую, - з насмішкою відповів Роман. – північний полин шукав.
- Знайшов? – дівчина блиснула очима і припідняла брову.
- Бачиш же, що ні – хлопець тримав строге лице, але готовий був закотити очі від своєї ж неуважності: полин збирали вчора, сьогодні його вже не згадують.
Марта ледь не розсміялася, але видала лише єхидну посмішку. Вона оминула рудого і поспішила до свого дому, на щастя, не заглянувши до земляного котла, де догорав череп в пелюстках.
Через годину почало світати. На село опустився густий туман, який наганяв спокій на всіх. В котлі погасла остання жаринка вогнища, Роман нарешті зміг заснути без переживань за Марту, вона ж весь ранок викладала квіти жасмину підвіконні й мучила себе здогадками щодо ранкового незапланованого візиту.