Стати б дощем
Десь там земля…
Ми хмари, що її ховають,
Тумани, що літають серед віт.
Там я повз чиїсь привид проминаю —
Великий сірий в синім небі кит.
Десь там земля…
Живуть над нею хмари.
Пливуть і розлітаються в вітрах.
А далі тають,
Збираються у пари.
Забуті помирають в небесах.
А там земля, далека і прекрасна.
Навколо хмари…
Так хочеться втекти!
Стати б дощем,
І падать, падать, падать…
Розбитись вщент,
В асфальти барабанить.
Стати б дощем…
Земля мене так манить!
А навкруги туманами все вкрите
І я хмаринка в морі гіркоти.
Питання мучить: розбитися чи жити?
Скажи же, серце, що мені робити?
І мовила душа:
"Лети!"
Збираю сили і лечу.
Лечу!
Кричу, об скелі б'юсь.
Нап'юсь вітрів.
Потоком злим промчусь.
Ласкаю трави.
Зупинюсь на мить.
І знов вода
Біжить, шумить, кричить!
Розправлю крила,
Брили розбиваю.
Навколо осі щось уже кружляє.
І знов в легенях вітри.
Потоки рік злились.
Щось в серці душить, мучить.
Згасло воно колись
І знову в бурі народитись просить.
І тиша…
Кров застила в жилах.
І спалах! Світло! Мить!
Щось вдарило по брилах,
І вже не я, а скелі уламками летять.
Гримить!
Ударив в душу крик.
Бринять звукові хвилі.
І знову світ живе! Вже знов життя окриле!
А краплі й далі б'ються об асфальт.
І вже морози світ собою вкрили.
І знов горить вогонь!
Знов спалах! Грім! Сапфіри!
То мої льдинки, мої предсмертні сльози,
То мої гради.
І грози! Грози! Грози!
Бурхливий танець.
Остання мить життя.
У цьому моя сила.
У цьому сенс буття.
Я вже не хмара.
Я — бій серця неба.
Я живу в травах,
В барвах.
Нічого вже не треба.
Народжена в воді боліт
В огні померла серед ясних рощ.
І досі росам щось шепоче дощ.
Стихає бал. Холонуть злі базальти.
І ось фінал.
Кінець моїй ідеї.
Одна гроза, розбита об асфальти,
І сотні хмар літають над землею…